39. Василь Стус. Небо от меня отводит взгляды...
И, как чёрная земля, труна
Обшивает душу. Так и надо:
Лопнула последняя струна,
Перетянута надеждой. Брось же:
Нету сил терпеть. И твой конец
Уговаривает, учит, просит –
Сгинь, коли возможно. Хай им грец,
Тем годам, что будут непрожиты,
Забирай же в жены свою смерть.
Потому что не взойдёт на камне жито
И сухому дубу уж не цвесть.
Наді мною синє віко неба,
сіро-чорна, як земля, труна
обшиває душу. Так і треба,
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням. Досить,
бо немає стерпу. Твій кінець
умовляє, научає, просить;
згинь, коли спромога. Хай їм грець,
тим літам, що будуть непрожиті,
тож бери тепер зі смертю шлюб,
бо не зійде на каменю жито
і сухий не розів'ється дуб.
Свидетельство о публикации №115032405394