О, браття во хмелю, що ж полягли...

Видiння потопу
в кишлаку Максумабад...


О, браття во хмелю,
                що ж полягли...
... та й буйнi
                полягли...
вiд лоз вiдпали...
в обвалах гроно-тiл
                потятих у застiллях...
в чавильнях млистих,
                всеiмперських,
                тьмавих днiв...

...а зрiли ж –
                виноградних храмiв далi –
у прожилавих,
                раннiх –
                садах передвесняних...
спочивши у ночах...
доки полями –
                останнiх суф
                iз холод-голубiнi
iще пливете вы,
                розкинувши долонi...
й бенкетнi обладунки
                вiдкритi раннiй-ранi...
на снiжнiм
                саван-дастарханi –
по скреслих водах
                курпачiв* –
                первопрестольно юнi... –
ви все пливете,
                а над вами –
лавини димних
                лоз-тiней
                без стриму у вiтрах
течуть –
            розлившись небесами,
де плотi птиць i змiй –
                димавоосiяннi....
зминаючи скелети
                незчисленних клiтей
в венозних
               безневинних письменах,
мов з передбожжя, –
                нерозкрито проступали...
i в кокони тугi сплiтали
не ваших тiл
                беззкрилiї  в’юни...

О, браття во хмелю...
                узрiвши iншi далi,
доки блаженно ви
                iз усмiхом в устах
в садах обiтованних возлягали
помiж достиглих дiв –
                манливо воздиханних
в наскрiзних лоз
                лазуровiм шатрi
крiзь суфи...
           крiзь шари парчевих курпачiв...
крiзь дастархани...
крiзь вашi
             отрочi тiла...
крiзь таць щити...
крiзь палицi-кумгани...
фаллосоликi
                первоскреслiї тюльпани
нестримно проростали...
                воздимались...
                поставали...
уже затаєно-
                приховно-
                тайно-р’янi...
i взморенi... –
                надтрiснувши зливались
в бутони,
                вузькогорлiї фiали
                закличных дiв’їх лон...
що, розкриваючись,
                стiкали –
тягучi, мов розтопленiї лали...
i заливали
                скривавiлим
                китаєвим вкривалом
загублених в зливаннях
                перших,
                раннiх –
                вас...

О, браття во хмелю,
                прозрiвши iншi далi,
допоки ратниками ви,
                полеглими в застоллях,
в садах обiтованных
                возлягали –
мiж дiв
             оманно-воздиханних –
у полудневих
                зеленавих
                лоз шатрах...
в ариках млистих
                води прибывали...
безмовнi...
               в задимавiлiї вуалi
                опалих пелюсток...
i опливали
              дували сонно
                вїх розливи...

о, браття...
            танучи мiж глин,
                i ви спадали –
в проточнi золотi вуалi...
де коси дiв,
            розпущенi
                спливали...
i, обтiкаючи
                застиглi суфи,
вкривались
                листям верб...

О, браття во хмелю,
                потятi у застоллях,
допоки ратниками ви
                в смеркальних курпачах
при дастарханах
                возлягали... –
мiж дiв
        оманно-воздиханних,
чиЙ долонi,
              опадаючи мiж трави,
                колихались
форелями
              у водах мертвоосклянiлих,
спливаючи
                їх плоттю
                довгожданною...
iз глибини
               затонiв слюдяних... –

плотами
             вашi суфи осiяннi
                тяглись-спливали
                караваном –
в ущелини,
де у пилковiй
                слiзнiй талинi
крильми
             метеликiв заснулих
зацвiлi мигдалi
                здiймались догори...

i в небi хмарами
                шукали броду...
i утопали...
             потопали...
                вiдпливали...
О, браття во хмелю,
                потятi у застiллях,
допоки ратниками ви
                на хилитких плотах
по водоспадах зависали...
над онiксом
            скипiлих рiк,
що зносять
            в небуття – обвали
веснних гiр,
            вiд кровi макiв –
                червонявих...

мов осипи
              грядою туш –
до першоплотi
                свiжували...
i оголяли –
                оплилим мармуром
                в оскалах... –
всесвiтнiї дощi
                хльостали,
свiт сколихнувши
                мiж долонь...

Куди ж вас, браття
                розметало...
блукаючи в саду,
                знаходжу я пiали... –
очницi
           ваших черепiв,
що –
           прибиває  яв...

_____
*курпача – вузька повстяна ковдра.


Переклав Iгор Маленький