Вибачте!

Може, колись я одужаю.
Може, колись я подужаю
Спогади-посмішки,
спогади-голочки ялинкові –
І буду дихати
рівно,
о каміння
імені Вашого
не спотикаючись.

Вибачте, пане шановний!
В Вас випадково не знАйдеться
Нитки? – не обов’язково шовкової –
Небо зашити? –

Зірок осипається
Забагато, ніби все іще серпень грає
На променистих цимбалах сонячних.

Побажайте мені на добраніч
І дозвольте до Вашої скроні
Доторкнутися, вставши навшпиньки.

Не бійтесь! Я не залишаю
Відбитків пальців.
Та, що прокинеться завтра із Вами поруч,
Їх не побачить.

А я покручуся ліворуч-праворуч –
До другої чи до третьої до години,
доки Пам’ять
не втратить
свідомість.

Натомість з-за небокраю визирне
світанок – і битиме
нашатирем малиновим
по щоках-по руках-по повіках –
до крику
чотирьохстопного:
«Будьте ласкаві, зупинку!» (вистукує
чотирьохкамерне).

Вельмишановний,
вельмикоханий! –
Вибачте.
В Вас не знайдЕться ліхтарика
кишенькового?
Розумієте, я загубила
зірку, що впала
у полиновеє море... Може,

Колись стануть квітами
Зорі покошені.
Може, колись Сонце новонароджене
висушить
Спогади-посмішки,
Спогади-яблука
з присмаком вересня.

Може, колись я позичу
голочки-крила у ластівок
й трохи блакиті,
зашию
небо знівечене –
і буду дихати.