Казка

Сільський світанок. Тихо все навколо.
Лиш когут розбудив мене вдома,
І вийду, і втону в красі,
Бо хтож не радий весні.
Все відроджується наново, росте.
Це не минає і мене.
І птахи повернулись додому,
Не зморились на шляху тяжкому.
І ми ввійшли у літо.
Кожне дерево в цвіті.
І небо синє, золоте колосся.
І мене так сонце зігріває
І радо мені, що все в красі потопає.
Аж осінь заявилась жовтим листям
Чомусь така холодна як колись
І птахи в шлях знов збирались.
І змокла земля від дощу краплистого.
І буревій вже йшов страшний.
І плід калини був чомусь гіркий
Вже себе не відчую я.
Чи то та весняна земля?
Зима ввірвалась, як королівна.
Все льодом покрила. Зимно.
Холодно снігуреві й мені.
І так він боровся і здався зимі.
А гордий горобець мав багато сил.
Своє гаряче серце вн не згасив.
і жив біля мене й вистояв все.
А зима валила багато дерев.
Лиш де-не-де міцні дуби.
Тримались проти морозу й вітрів.
І в сумнівах літаю я:
Чи буде та сонячна весна?
Чи буде підсніжник цвісти?
Чи зможе сад відрости?
Задам запитання ці собі.
І вийду в двір де когут ледве збудить.
І буду сніг довкола весь топить.
І витоплю до останньої краплини.
Буду радіти весні щасливій.
Тій "новій" весні.
Буде плід медово солодким.
Буду я під дубом сидіти.
Розмовляти з горобцем гордим.
І з надією далі жити.