Вона ішла, золотокоса.
І легкий повів ніс волосся,
Що наздогна ніяк не могло.
Широке і світле чоло.
І вид ясний тебе вітає
І ті зіниці прокладають.
Дорогу не в мої очі а у душу.
І я уже не зрушу.
І легко вже летять слова,
Що їх чекаєш іздавна.
І млієш ти не від тепла.
А від чуття , що йде вона.
І вже пришвидчується час.
І вже розділяє нас.
І вже чекаєш знову мить.
Щоб все це знову пережить.
Вона шла, золотокоса
© Copyright: Павло Бульба, 2015
Свидетельство о публикации №115031009447
Свидетельство о публикации №115031009447
Рецензии