тепер ми будем разом, мам!

Я випадково переплутала адресу,
Приiхала туди, де ще нi разу не була.
Це маленька будiвля без прогрессу,
Вона шумiла тихо та гула.

 Я не змогла поїхати до дому,
Мене мов потягло до цього гулу.
Тим паче, я боюся дуже грому,
Якому вже початись треба було.

Біля дверей мене зустріла жінка.
"Проходьте! Зараз в них обід".
Вона росказує щось голосочком дзвінким
Про каву, про папери, про пиріг.

Та я не чую. Я понурена у себе.
Слухняно йду по білим коридорам.
"Вони закінчать, й познайомитесь, як треба".
А на двері табличка "волонтерам".

І ось я вже в малому кабінеті,
Навколо фотографії сумних дітей.
Комп'ютер... Тут немає інтернету.
Це другий світ. І Так багато вже таких світей.

А жінка все мені про щось говорить,
Навчае, виклада на стіл папери.
"Ви не хвилюйтесь. Плакать будуть знову,
Та то від радощів, не від химери."

Хапаю ротом тусклеє повітря,
Я здогадалась, де зараз сиджу.
В вікно дивлюсь. Який же сильний вітер!
Дзвінок. За жінкою іду.

Маленькі дітки дивляться на мене,
А дівчинка у платтячку кричить,
Біжить. Гукае. "Нене! Нене! Нене!
До мене ти прийшла, скажи?!"

Я все мовчу, не в силах щось промовить,
А дівчинка рученькі блідні тяне.
Краплинки пляттячка в оченьках ії тонуть.
Я плачу. Все ще не прийшла до тями.

А крихітка вже мене обіймає.
"Ти моя мама. Я впевнена в цей раз!
Ну все! Я побіжу збиратись".
Побігла... Поразка всіх пораз.

"Ви не хвилюйтесь- жіночка сміється,-
Все буде добре. Можете іти"
І розуміе по сльозі, що з ока ллється,
Я не змогла прийняти ці світи.

І ось переді мною крихітка маленька,
Вона з валізою готовою стоїть.
"Ми їдем? Ти готова ненька?"
Я плачу... Усмішка пішла умить.

"Пробач... Пробач... Пробач, дитино!"
Я захлинаюся в солоних цих сльозах.
"Біжи. Ти помилилась."- ії уводить жінка,
Та віри так багато в крихітки очах.

Зібравши силу всю, я крок зробила.
"Це моя дівчинка! Нікому не віддам!"
Я бачу, бачу, як вона побігла.
"Тепер ми будем разом, мам!!!"