Цю пустку треба зайняти.
Бо вже зайнялася земля під моїми ногами.
Дивлюся на тебе очима ягняти,
немов обираючи свого поміж богами.
Тож як ти сьогодні учинеш?
Від здогадів під сорочкою чорна дірка
засмоктує виправдання і квазіпричини.
Від кожного слова на язиці так гірко...
У весен, виходить, немає рятунку.
Торішня трава палає, немов окропили гасом.
Щодень усе нижче, але показово струнко
крокують відтінки емоцій, у кожного гасло.
Озвучити їх тобі я не зможу.
Бурять всередині мене глибокий кратер,
будують навколо високу міцну огорожу,
а більшим мені вже тебе й не покарати.
Бо як достучишся внаступне?
Я вже не зачаток у тобі, вже дитя.
Час ходить по колу й колись за спиною гупне —
я стану тоді від тебе на відстані в ціле життя.
Ти точно про це знаєш?
Цю пустку треба зайняти
© Copyright: Мария Лихошерстова, 2015
Свидетельство о публикации №115030511608
Свидетельство о публикации №115030511608
Рецензии