Има Сумак. Лина Костенко

На свете было племя - инки.
Давно его на свете нет.
Ни целого, ни половинки…
О, сколько выпало им бед!
Подкуплен кто-то был дарами,
утоплен кто-то был в крови.
Их древние остались храмы,
но те по грудь сорняк завил.
И только ветер, ветер, ветер…
И только солнце, солнце, сон…
над неразгаданностью литер
на скалах,  диких, как бизон.
И город, ввинченный в могилы,
гибрид валторны и кота,
натянут нервами тугими
на звук священного щита.
Удар. Ещё раз. Ухнет глухо
в вертеп,  где чужеродный сброд.
Залитое асфальтом ухо
не знает имени: Народ.
Убийц потомки, толстосумы,
священных рек ползущий пляж…
Откуда вдруг ты, Има Сумак?!
В кощунственный тот камуфляж
Как проросли твои молитвы
И клёкот древнего жреца?
Иль племя, что без битв убито,
отмстится голосом певца?
Чтоб он сопрано, меццо, басом
совсем неведомых октав
взвывал, метался диким барсом,
в природе ноты распознав!
Под силу опер величавость,
державный гимн чужих молитв,
а он, могучий – не для славы! –
поёт о том, что кровь велит!
То голос женщины. В нём – время,
в нём запредельным звукам вслед
печалится бессмертно племя…
То были инки. Инков нет.

Оригинал

Було  на  світі  плем'я  -  інки. 
Було  на  світі  -  і  нема. 
Одних  приставили  до  стінки, 
а  інших  вбили  крадькома. 
Кого  улещено  дарами, 
кого  утоплено  в  крові. 
І  тільки  храми,  древні  храми 
стоять  по  груди  в  кропиві. 
І  тільки  вітер,  вітер,  вітер... 
І  тільки  сонце,  сонце,  сон... 
над  нерозгаданістю  літер 
на  скелі  дикій,  як  бізон. 
І  місто,  вгвинчене  в  могили, 
гібрид  валторни  і  кота, 
напнеться  нервами  тугими 
на  звук  священного  щита. 
Удар.  І  ще  раз.  Бевхне  глухо 
в  кубло  чужинців  і  заброд. 
Асфальтами  залите  вухо 
не  знає  імені:  Народ. 
Нащадки  вбивць  і  товстосуми, 
священних  рік  повзучий  пляж... 
Ти  де  взялася,  Іма  Сумак?! 
В  оцей  блюзнірський  камуфляж 
як  проросли  твої  молитви, 
той  клекіт  древнього  жерця? 
Чи  плем'я,  знищене  для  битви, 
помстилось  голосом  співця?  – 
Щоб  він  сопрано,  меццо,  басом 
усіх  немислимих  октав 
ячав,  метався  диким  барсом 
і  нот  ні  в  кого  не  питав! 
Йому  під  силу  велич  опер, 
врочистий  гімн  чужих  молитв. 
А  він,  могутній,  чинить  опір, 
співає  те,  що  кров  велить! 
Співає  гімни  смертна  жінка. 
А  в  ній  -  чи  знає  і  сама?  - 
безсмертно  тужить  плем'я  -  інки. 
Те  плем'я,  котрого  нема.