Надкушений місяць над хатою,
Знекровлений, байдуже сяє.
Попробуй, знайди винуватого!
Чого нам ще не вистачає?
Чого нам ще треба щоб зорями
В очах наших радість світилась?
На доленьку ремствуєм з горя ми?
Чи ж небо від нас зачинилось?
Звикаєм миттєво до зручного.
Не вдячність росте, а вимоги.
Довколо нас більшає штучного
І меншає в душах святого.
Ми ситі, та незадоволені.
Ми вільні, а розум бунтує.
Дрібницями нерви оголені -
Ми час витрачаємо всує.
Міщанство втекло майже з лексики,
Знайшовши притулок у генах,
І плодить на світ анорексиків
Душевних, з бурчанням у венах.
У темряву зорі закутались,
Сховались від світла міського.
Ми в приорітетах заплутались
У пошуках щастя земного.
**************
Росте наше щастя із вдячності
Та здатності до здивування.
Ох, як би нам по-необачності
Не вбити його наріканням.
Надкушений мисяць над хатою
© Copyright: Светлана Касянчик, 2015
Свидетельство о публикации №115022401936
Свидетельство о публикации №115022401936
Рецензии