Замить весна а ти і далі проживаєш осінь,
по жилам запускаєш листопад.
Думки біжать від тебе голі й босі,
вертаючись у просторі назад.
Ти запускаєш одні і тіж касети,
не спиш ночами, тровиш нікотином сум.
Шукаєш десь на стінах силуети,
по спогадах влаштовуючи штурм.
По вулицям все квітне, метушиться,
пташки співають весело в садку.
А ти бажаєш в осіні лишиться,
тихенько помераючи в кутку.
Біліють хмари сивими рядками,
десь високо взлетить твоя душа.
Ти вдосталь напоїлася словами,
а сила дії тобі і досі ще чужа.
Ти плачеш? Сльози котяться щоками,
а біль з середини пече, немов вулкан.
Вдовлі, вже кидатися віршами,
зніми нарешті замкнутий капкан.
Замить весна а ти торочиш осінь,
ти не навчилася людей пускати.
Твої вірші такі же безголосі,
що сумом можна всесвіт обійняти.
Словами
© Copyright: Старлинг Марианна, 2015
Свидетельство о публикации №115022305984
Свидетельство о публикации №115022305984
Рецензии