Не треба вiйни...

Не треба війни та безвинно пролитої крові,
Не треба дитячого плачу, благаю, не треба,
З народом своїм потребуємо миру в розмові.
Молитва нехай долетить до безкрайнього неба.

Навіщо, скажіть мені, стільки народу згубили?
Навіщо знаряддя і кулі руйнують будинки?
Тризуб України тепер — закривавлені вила,
Що б'ють, наче монстри скажені — без жалю й зупинки.

Мою Україну руйнують безжалiснi вбивцi —
В серцях українців руїни колишнього щастя.
Нанизують нас на ножі, мов на нитку намисто,
Вбивають усі, хто завгодно, і різної масті.

Чому Україна повинна так гірко ридати?
Кривавиться небо, вкриваються трауром душі.
Ночами  повинна тривожно, без спокою, спати.
Не хоче синів своїх мати туди, але мусить...

Сиджу я, п'ю чай с гіркотою, новини читаю
Та думаю: «Боже, коли вони нашої крові
Нап'ються? Коли ж вони людям на радість відстануть?
Життя... Скільки шарму у цьому прекрасному слові!

Життя, повернись у зруйновані смертю будинки,
Війну прожени та прийди до нас з іншого боку,
Додому вертайся, до матері рідної, синку...
А щастя живе нехай в нас без обмежень і строку!

© Юлия Аникина, 29.01.2015