Вже другий рік, коли її не стало,
А він ще й досі, наче сам не свій –
Могилу квітами вкриває, наче покривалом,
Нерозуміючі, чому іще живий.
І згадує її тихенький голос,
І ніжний погляд, з-під густющих вій,
Тремтіння рук, коли зустрів її уперше,
Тоді він, затинаючись, щось говорив.
І сміх дзвінкий він згадує щоночі,
Волосся запах, поцілунків смак,
В руках тримав і пестив тіло це дівоче,
А ще…як помирала на оцих руках!
Недовго тішились вони коханням,
І смерть її раптово забрала,
А він не встиг сказати їй зізнання –
Що найдорожчою вона йому була.
Він так хотів би на руках її носити,
І міцно обіймати, й тішить, як маля.
Він так хотів би знов її любити…
Та вже нема, її уже нема!
І роздирає біль ще його душу,
І сліз вночі не може він спинить…
«Її забрав, чому ж тоді я жити мушу?
Чому не дав Господь мені її любить»…
***
© Copyright: Мария Банченко, 2015
Свидетельство о публикации №115021211716
Свидетельство о публикации №115021211716
Рецензии