Дочекалася мати синочка
Щоб країну ішов захищати
У скрутну й невеселу годину,
Бідолашна, сивіюча мати.
Наказала йому там ховатись,
Захищати і голову, й тіло,
Щоб злий ворог з свого автомата
В нього пострілом влучним не вцілив.
Кожен день, мати сина чекала,
А вночі, з ним у снах розмовляла,
Телевізор частенько включала,
У новинах його показали.
Був худий він, змарніле обличчя,
Повідомив, що був у полоні,
– Це було дуже довго, мов вічність,
Їду зараз, живий я додому!
Мати з батьком, радіють веселі,
Звістка ця, підбадьорить зуміла,
Що повернеться син до оселі,
Буде з ними ріднесенький, милий!
Запросили у гості сусідів
Як прийшов в рідну хату синок,
Дружня бесіда перед обідом,
Молитви шлють в червоний куток.
Мати рада, не знає де сісти,
Бо син любий вернувся живий
Та наказує більше поїсти
Бо приїхав він з фронту худий.
Розповів про своїх побратимів,
Що загинули там, на війні,
Про хоробрих синів України,
Та про обстріли з «Градів» страшні.
Що погано там їх годували,
Та про спрагу, – води не було,
Друзі всі, як один воювали,
Дезертирів лихих не було.
Дочекалася мати синочка,
Сльози щастя тре хусткою вона,
А в газетах, друкують рядочки,
Що закінчиться скоро війна!
Свидетельство о публикации №115020603177