***

Наверное, правильно, Веруш, что ты подняла эту тему, больше уже молчать невозможно. В августе я перевела стихотворение украинского поэта Сергея Жадана, мне кажется, это здесь будет в тему, хотя те, другие, считают, что Жадан писал о них, а война не разбирает тела на "ваших" и "наших", она питается горем и кровью всех. Я не люблю писать о войне, но это уже не война, а бандитизм.
Візьми
Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.

Візьми хліб і городину, потім іди.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.

Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.

Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.

Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.

Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,

підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,

такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім’я своє.
_________________________________
Возьми

Возьми только то, что сможешь сама нести,
и рядом в котомку крестик с твоих крестин,
возьми полотенца, и свечи, и серебро,
иконку крестом на плечи – вот всё добро.
Возьми полкраюхи хлеба да овощей,
ещё – золотого неба. А тех вещей,
что после растащат воры, не унести.
Пусть крысы несут по норам слезу в горсти.
Нам больше с тобой не видеть в ночи зарниц,
нам черпать беду в обидах, в снегах границ;
нам жажды сухих колодцев не утолить,
и горю не расколоться в жару молитв.

Мы будем бежать с тобой из родной земли,
по крохам свою любовь наперёд делить,
и письма, которых боле не прочитать,
останутся сором боли в родных местах.
И больше для нас не будет родных полей,
рыбалки в ночной запруде и тополей,
гуляний в вечернем парке, любимых лиц
на улицах ярких шумных чужих столиц.

А будут на полустанках остовы хат,
застывшие глыбы танков… И не вспахать
запаханных в ямы трупов, и допоздна
их тычут вороны тупо - не опознать.
Друзей не вернуть. Не вернуть ничего назад,
раз видят войну постаревших детей глаза.
Распяв тишину, повисают, как на крестах,
мальчишки, весну не увидевшие в листах.

И несть им числа, и святыми уже не стать:
бумажная слава досталась другим листам.

Ирина Окс   24.03.2015 21:42   •   Заявить о нарушении