Вмиває дощ засмучене обличчя,
Лягає на сади печаллю.
Мені нагадує картину –
Сюжетною такою пастораллю…
На небі сірі хмари непохитні
Без втоми дощ, неначе сльози ллють…
І десь поділись зорі оксамитні,
Мене вже за собою не зовуть…
Я перестала вірити, чекати…
Сумні слова лягають на папір.
Тебе не кличу до своєї хати,
Ти будеш згадкою мрійливою, повір…
І я, коханий, більше вже не плачу…
Та серцем відданим – навік тебе люблю.
Але я світа Божого не бачу!
Ти відпусти мене, прошу!
Вiдпусти
© Copyright: Галина Яковлева Украина, 2015
Свидетельство о публикации №115020503331
Свидетельство о публикации №115020503331
Рецензии