Думки

Коли до Людей приходять Думки,
Та проникаюсь у Середину їх Єства,
Хіба Вони личать Роки
Свого безжального мородерства?

Бо Я так не думаю.

Скоріш за все, Ти лище мріеш
Про Кохання, щасливе Життя.
Але хіба Ти взагалі вміеш
Буду щасливим, як Дитя?

Бо Я так не думаю.

Твої Думки, як й ти Сам,
Безперечно красиві та легковажні.
Хіба, якщо вірити твоїм Очам,
То на сам перед Ти - справжній.

Але Я так не думаю.

Бо чогось намагаєшся увесь Час
Уникати прямого Погляду та Питань.
Ти кращій за усіх літераторських Фраз.
Чогось вважаеш Себе найгіршим з Існувань.

Але Я так не думаю.

Бо коли до Тебе приходять Думки,
Ти світишся, немов Минулого Примара,
Де усе було по Честі, й Ти б залюбки
Змінив би Світ, бо до Людей ще прийде Кара.

Та Я так не думаю.

Їм все, як завжди, зійде с рук.
Немов ті Руки захищає свята Вода.
Лише до думаючих дійде Подих Мук.
Я благаю, щоб Тебе не торкнулась та хода.

Та Я думаю,

Що коли до Людей приходять Думки,
Та проникаюсь у Середину їх Єства,
Вони не личать Роки
Й свої необережні, грубі Слова.

То ж Я думаю,

До Тебе ніколи не дійде толь Жаль,
Який почувають до хворих, бо Ти не хворий.
Вмієш шанувать Думок Кришталь.
Та й платити за Ного хоч би й Морем.

Й Ти думаєш.

Ти справді вмієш думати.
Як єдина справжня Людина.
Й бути до Втрати Свідомості щасливим.
Як мала Дитина.

Бо Ти думаєш.