Лина Костенко Берестечко. Часть 2

Лина Костенко «Берестечко».
Часть 2.

… И БЫЛО УТРО. БЫЛ ТУМАН. 100 ТЫСЯЧ ВОЙСКА БЫЛО.
И меч освяченный был. Было все тогда!
Хоругвии шумели. Грозной силой
Орлы и соколы готовы бить врага.
Телеги спали, скованы цепями,
И горизонт светил полмесяцем татар,
И покотился перед конскими ногами
Дымящий смрад несущих смерть петард.

                На нас неслась стеною вражья сила,
                Летело всё, как броневой кулак,
                Гусар крылатый , в этом месте был он,
                И как сразить нам эту силу? Как?
                В бою сошлись. Они на нас помчались,
                А мы же легкие, ведь нет на нас брони,
                Рубили саблями, из седл их доставали,
                Щиты проламывали…Не прошли они.

И я летел на той волне свинцовой,
Заевшуюся шляхту резать в мак.
Стал на дыбы мой с гривой золоченой
Помощник, дорогой мой аргамак.
В дыму, в огне, среди сполошного ада,
В болото оттеснили от реки.
И вот уже гусары вовсе не крылаты,
И отсупили те наемников полки.

            Мы  их согнули, как бычка за роги
            Те по-немецки расстановлены войска…
            И до победы оставалось так немного,
            И ведь победа эта была так близка!

Внезапно дождь. И ливень. И гроза.
Не слышно залпов средь раскатов грома.
Погибли Амурах, Муффрах-мурза.
Мы в круговую стали оборону.

             А дождь все хлещет. Мокро, безпросветно.
             Раскачивая бой, как черные весы.
            И воронья набралося несметно,
            Без отдыха за долгие часы.
            И порох отсырел, ржавеют самопалы,
            Увязли пушки… валит ветролом.
            И светопреставление настало.
            Трудней коням, поскольку кони под седлом.
            Замерз  татарин, не взбодришь его,
            Знамёна блеклые. Да и бунчук обвис.
            Всем очень скользко. И страшней всего,
            В бессилии мой воронной упал вдруг ниц.

            Но мы держались. Мы хотим свободы,
            Уж третий год воюем мы – пора!
            … Невдалеке предстали пред народом
            Черты того злощасного шатра.   

И ХАН, КАК БУДТО ВЫЛЕПЛЕН ИЗ ВОСКА,
Одет в кольчугу, а на нем шишак.
Курил кальян, а, может, отдыхал он просто,
Иль, как стервятник, наводил он страх.
             Вот если б знал… Вот если б ведал,
             В шелках и шкурах, при луне.
             Он спит, и верит ли в победу,
             О чем же думает во сне?

А хан, не верящий в победу,
Вдруг крикнул на закате дня:
– Нас с вами гетьман всё же предал, -
И привели к нему коня!

             И уносились вдаль те мурзы,
             Гаремный сморщенный урюк,
            
            Решив сберечь своё лиш пузо…
            Как нам понять таких тварюк?

Внезапно, все без исключенья
Они умчались быстро в даль…
И хану нет тому прощенья,
Мы обессилены, как жаль!

              Себя карать я буду вечно,
              Что заметался сам не свой.
              Не знал, вернуть татар беспечних?
              Иль продолжать неравный бой?

Мой чёрный сон –
                В тот беспросветный ливень,
И нет картины мерзопакостнее сей…
Как басурманы, уцепившись в гривы
Стегали обезумевших коней.


*****


Костенко Ліна «Берестечко». Частина 2
…БУВ РАНОК. БУВ ТУМАН. БУЛО СТО ТИСЯЧ ВІЙСЬКА.
І меч свячений був. Усе було тоді.
Шуміли корогви. І жодна птиця свійська
не вивела курчат в орлиному гнізді
Вози стояли, скуті ланцюгами
І обрій зблис півмісяцем татар
І покотились в коней під ногами
кошлаті димом голови петард.
На нас ішла стіна рухомогруда.
Летіло все, закуте у броню.
Гусар крилатий — то така споруда,
що тільки шаблю вищербиш об ню.
Скресались ми. Вони спочатку тисли.
Та ми, легкі між тої ваготи,
крушили їх, знімали з коней списами
і прогинали келепом щити
А я літав у тій свинцевій хвищі.
пихату шляхту сік на дрібен мак.
аж диба став на тому бойовищі
мій вороний скажений аргамак.
В диму, в огні, в кривавому ошматті,
відкинуті в болото від ріки.
вже ті гусари не були крилаті,
вже відступали наймані полки.
Ми вже їх брали як бика за роги —
німецьким штибом ставлені війська.
Уже ж було тіль-тіль до перемоги!
Вона була близька уже, близька!
І раптом дощ. І злива. І гроза.
Гармат не чутно від ударів грому.
Впав Амурат. Поліг Муффрах-мурза.
Ми кілька днів тримали оборону.
А дощ хлющить. Ні просвітку. Мокряччя.
Хитає бій, як чорні терези.
І вороння вже аж хрипить, не кряче.
Ні шанця врий. Ні хліба підвези.
Одсирів порох. Ржаві самопали.
Гармати грузнуть. Валить вітролом.
І треба ж так, щоб зливи саме впали!
Найгірше коням — коні під сідлом.
Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.
Знамена зблякли і бунчук обвис.
І людям слизько, і коняці ковзько.
Упав гнідий — в багнюці заковиз.
Та ми тримались. Ми хотіли волі.
Вже третій рік воюємо,— пора!
…А віддалік на пагорбі у полі
ряхтіла срібна порхавка шатра.
І ХАН, ЯК ВИЛІПЛЕНИЙ 3 ВОСКУ,
в кольчугу вбраний і в шишак,
курив кальян, чи спав потрошку,
чи стежив битву мов коршак.
Якби ж я знав, якби ж я відав —
в шовках і шкурах, хить та хить —
він спить чи думає, цей ідол,
і що він думає як спить?
Яких ще хоче сіл і градів?
А хан куня, куня, куня…
І раптом крикнув:
                — Гетьман зрадив! —
і підвели йому коня.
І мурзи, мурзи, ті замурзи,
гаремний зморщений урюк,
дришпанять слідом з поля бою —
і як спинити цих тварюк?!
Зненацька, раптом, всі до решти —
вони зникали вдалині.
І хан чадів, як головешка,
на біло-сірому коні.
Я буду вік себе картати,
що заметався сам не свій —
не знав, чи хана завертати,
чи тут продовжувати бій?
Мій чорний сон —
                у хлющу зливи,
у розлемішені шляхи,
летять татари, в буйні гриви
вчепившись, наче реп'яхи…