Од в тру сховане орля

Низовина, нора, підземні води.
Шкарублі пазурі у плоті плазуна.
В крові, в болоті, в місиві один,
в гаю де сонця більш нема.
Блокпост з беріз вітає місяць,
гілляками містичне сяйво заступа.
Мовляв, хоч доля променя пролізе,
без жалю задушим, коренем хапа.
Не той порядок рушити здалось,
невільник виріс тут, в березовім гаю.
Сліпі кроти його жахались
і рили глибше, боячись бою.
Як десь комаха крупна влізе,
з метою шкоди дати корінцям,
усю розчавить, з'їсть все що борзе.
Він злий... А Що? Це спокій нам.
Не в'язень він! Ти що серйозно?
В опіку взятий був колись.
Часом буває так навколо тут морозно,
що в жилах лід нам соки купорить.
А ми ж накормим, зігрієм віртуозно -
під коренем тепліше ж зиму пережить.
Комусь орел - для нас іще орля,
йому ще треба на ніч казку прочитать.
Не небо батько, тут матінка-земля,
не варто в темряві тут променем мигтіти.
Орла вхопили, стиснули ще дужче,
в тенета взяли турботою своєю.
Вдихати вже щоразу важче
пилючного повітря, що збагачене землею.
Осипав грунтом пір'я, поглянувши угору
сполоханий від місяця орел.
Заборсався, розрив кігтями нору.
Змахнув крильми і впав додолу.
Пориви вітру не дали злетіти...
Від першої ж потуги здався,
і трепіт крил зі свистом гонить вітер.
До круч далеко... Краще у норі сидіти...