Доля

Їх світле почуття плекали
Ще вранішні шкільні далі,
І щастя їм пророкували
Дзвінкоголосі солов'ї.

А у студентські росні роки
Чуття по-справжньому розквітло.
І матаналіз став ліричним,
Осяяний кохання світлом.

Співало море, хвилі грали,
Вони - літали, не ходили,
Й в Одесі, у Херсонськім сквері,
Платан на радість посадили.

У світі їх п'янкого щастя
Дерево сили набирало
І незабаром самим кращим
Серед ровесників вже стало.

Юні щоденно з ним стрічались,
Такі закохано-щасливі,
Що крила й в нього виростали -
Всі чудувались з того дива.

Та заздрісна лукава доля
Серцям з'єднатись не дала.
Вона по різних регіонах
Кохання їхнє розвела.

Дівча під деревцем востаннє,
Ховаючи сльозу, стоїть:
"Рости ж хоч ти, рідне, кохане," -
Невтішне серденько щемить.

Пливли журливії тумани,
Ішли безрадісні роки...
"До дерева, хай згоїть рани," -
Та все траплялось навпаки.

Вона, нарешті, знов в Одесі,
Спішить платан свій привітати.
Та він помер. Засох. Загинув...
Хто ж міг йому все розказати?