з записника шизофрен ка

Перерізаю тоненьку ниточку на зап'ястку. Навколишній світ повниться темними кольорами. Я сподіваюсь, що щось зміниться, але це не так. Мені конче потрібно, щоб крапелька за крапелькою з мене витікли усі - скільки їх там? 21? - грами Душі. Через неї свербить у грудях так, що хочеться роздерти їх власними нігтями, повільно розриваючи плоть, ламаючи кістки одна за одною, щоб вивільнити шлях для неї, для Душі.
Через неї свербить навіть не у грудях, а глибше, у легенях, або, може, шлунку. Тоді шляхів вирішення проблеми аж два.
Перший - то побовтатися у крижаній воді і повертатися додому до нитки мокрою холодної ночі. Такого знущання мій організм не витримає, тож наступного ранку мене очікуватимуть температура, головний біль (ну якщо доживу, звісно), і головне, - головне! - жахливий, роздираючий горлянку кашель. Може, мені просто вдасться викашляти Душу назовні? Якщо ж проблема у шлунку, то вирішення ще простіше: мені просто потрібно надратися до різнокольорових зірочок і виблювати, виблювати Душу до бісової матері.
Якщо ж Душа не дурна - а скорше за все так і є - то вона не у грудях. Не у легенях. Навіть не у шлунку (хоча надратися б і так не заважало). Вона у мозку, створюючи справну ілюзію того, що нібито вона знаходиться у грудях. Бо якщо добренько подумати - чи дуже захочеться робити вищеназвані речі? Нігті людини не призначені для розривання плоті, дякувати еволюції. А чи захочеться пертися взимку вночі до води? Спати більше захочеться. А надратися можна і просто до поросячого виску, а не до зірочок, і блювати не схочеться.
Мозку, мабуть, легше позбутися. Прикро, але дідового Нагану в столі немає. Тому доводиться вигадувати більш витончену помсту Душі. Позбавити її кисню. Змусити просити, благати, нагадувати про здоровий глузд, хворе серце і таке інше.
Тому, криво всміхаючись, я задоволено затягую ремінь вище зап'ястя. Колір всюди, він шепоче, що зробить мене сильною, що вороги боятимуться моєї люті. Колір протікає крізь пальці і залишає темні сліди - сліди Померлої.