Свiт очима Джека

Прийшов мій час...
Я народивсь
І хтось сказав би, що свято це,
Та ні, не свято це - а біль...

Бо коли я народивсь,
Мене і двох моїх сестер,
Кудись забрали хазяї.

Забрали від мами, й викинули.
Як непотріб, хоча так воно і є.
В той день я востаннє чув голос своєї мами і сестер.

Нас викинули у якусь водойму.
Я врятувався, а....сестри...ні..
З тих пір я задававсь питанням:
"За що зі мною так? Що я такого зробив? За що втопились мої сестри?"

Я ріс і розумів
Який жорстокий світ цей.
І мріяв, про тепло родине.
Але всім було начхати.

Мене ганяли, били, обливали.
А я терпів, зципивши зуби.
А всім начхати,
Бо я непотріб.

Мале щення, з великим сердцем.
З вірною душею, яка просить тепло,
А всім начхати.
Нікому не потрібне вулечне щення.
А шкода...

Я ріс і заздрив, тим хто в домі.
Бо в них є все - а в мене...ні.
Я часто заглядав у вікна,
Не тому, що був голодний...ні.
Я шукав ту єдину, ту заради якої я живу, а саме...маму!

Я вже давно блукаю
Вже років п'ять,
Хтось скаже - мало,
А я скажу - багато.

Я ходжу по кожній вулиці.
А ж раптом побачив людину
Яка ловила таких як я, і кудись відводила
Я злякавсь, як тоді ...
Коли, ще був малим,коли покинутим був напризволяще.

Холодна ніч, і душа моя чогось боїться.
Ніяк не міг чомусь заснути.
Всю ніч блукав, як востаннє.
Незнаю, що зімною, все чомусь по іншому.

Джек знав, що скоро прийдуть і по нього.
І тому вирішив пройтись по тим місцям дитинства.
І він пішов туди, де були його сестри.
І сказав, надіючись на те шо вони почують:
"Скоро ми будемо разом!"

Джек вже не маленьке щення, але й не дорослий пес.
Він собача, яке мріє про затишний будинок.
Мріяв про родину, і сумував за своїми.

Він ліг на березі, біля води.
Там де колись виліз із води...
Коли його топили..

Він знав, що скоро, вже ось-ось щось станеться.
Він побачив людину, яка накинула щось на нього.
І кудись потягла...
Він опинився  в машину і заснув..

Коли він прокинувся...
Це була холодна, й темна кімната,
В ній пахло смертю...
Смертю його друзів.
І він злякавсь й й тремтів від страху.
Він розумів чому він тут, й заплакав тихо...

До нього підійшла людина,
Відкрила клітку, взяла за шкірку.
І понесла...на смертну кару.
І він злякавсь...

"За що?Чому?!"
Кричу я, та ніхто не чує.
"Будь-ласка не треба, я  вас благаю!
Прошу не треба, я ж нічого не зробив!
Нікого не вкусив, і необразив!"

Він довго, ще кричав, та все, що чула ця людина, це гавкання  - одне єдине.
Людина  щось взяла, і стало ще страшніше.
Вона підійшла до нього і щось вколола.
Я зрозумів, що смерть це.....

Джек лижав і тихо плакав.
Він тяжко дихав, і проклинав людину.
"За що ви нас так караєте?
Невже немає в Вас сердець?"

І ще хвилина....і...нестало Джека.
Вже немає того, хто так мріяв про родину.
Джек мріяв про родину, про сім'ю.
Та все даремно - це кінець...

Собача стаждало і сильно плакало.
Але всім було начхати.
Ну що, тепер ви задоволені?
Гадаю так..

Ми вбивці...
Хоча вважаємо, що - ні.
Ми вбили тих. хто мріяв про життя й родину.

Джек лижав на столі..
Душа його пішла до неба..
Його велике й щире  сердце вже не билось.
А людині було всеодно, йому начхати.

Джека немає...
Він пішов до родини...
І здається що тут такого?
Та все ж...немає Джека і його сестер...