Димчо Дебелянов. Легенда про грiшну царiвну

Димчо Дебелянов
ЛЕГЕНДА ПРО ГРІШНУ ЦАРІВНУ


          Світлій пам’яті мого чоловіка Цай Юрія         
1

Mon ame est une Infante...
                Albert Samain *

... Ось там він, берег той пустинний,
від вічних вод знавав і туги, і чудес,
там височить чертог зловісний старовинний —
шпилі високих веж торкаються небес.

В задуманих садах замріяна, несміла
отруєна роса зажурено тремтить,
безсонні деревця свій сон глядять безсило 
в гладіні мертвих вод у цю журливу мить.

Там пустка огорта і стіни, і склепіння,
і пазур моховий на блиск колонний ліг,
там радості нема — навкруг саме лиш тління,
про свято не вістить там жоден срібний ріг.

Подекуди лиш сон утіху знав ласкаву,
мить трепетна мина — і знов жаский полон,
лягає гострий жаль про ту невинну славу,
що полишив її осиротілий трон...


2
Чий то схлип у самоті,
у принишклих тихих залах?
Може, то миттєвий спалах,
жаль по першій ясноті?

Хто здійняв у вись господню
руки, наче два крила,
до притихлої безодні,
що над морем пролягла?

Хто у тиху ніч ясну
у садку шука заслони?
— Місяць в небі чорнім тоне,
ллє безмежну тишину...


3
З болем квітки, чар якій згасає
в лоні передчасних холодів,
місяця невірного питаю
і в усіх вітрів:
ходаки, мені сказали б, може, —
неосяжний світ для вас зорить —
чи мені прибуде ласка Божа
ще почути в добру мить
світлий клич царя, що в сон мій тихо
і зненацька зовсім підоспів,
та й наобіцяв мені на втіху
ще й недізнаних дарів
з тих країв, де явою — жадання,
де луна стрічає всякий зов,
де нетлінне юності клечання
красить радість і любов.
Він схилився, усміхнувся мило,
ледве ж руку простягнув мені, —
тьма його ревнива захопила
у обійми крижані.
І почула голос: будь зі мною,
вірністю тримай мене, веди,
і тоді, пройшовши світ журбою,
знов верну сюди!
Де він є? — З тих пір його чекаю,
і горю  я, наче у вогні —
то зоря у серці заграває,
а то дим гірчить мені —
І як дим зачне з’їдати очі,
скорб мою змогти ніхто б не зміг,
бо вона туди податись хоче,
де її чекає Гріх.


4
— «Вже третя ніч торка морську гладінь чарівно,
і пасмо тьмавих скель оповиває смута,
уже пройшов прилив — а ти зориш, царівно,
і погляд твій жаркий солодким димом скуто.

Прийди і розстели косу глибокорунну —
хилю уклінно я чоло перед тобою,
візьму до рук своїх я лютню срібнострунну,
втішатиму тебе я піснею сумною.

І дивлячись на нас крізь віт густих сплетіння,
відкриють небеса свою одвічну славу,
твоя зоря впаде — загасне їй проміння
й порине в забуття у моря глиб ласкаву.

Пажа свого мольбу почуй, сумна царівно,
слабіє зір — його солодким димом скуто, —
вже третя ніч торка морську гладінь чарівно,
і пасмо тьмавих скель оповиває смута.»


5
Промайнули три ночі без сну, у знеможенні,
і лілейна утома вже стать огорта,
час безумств настає — і, падінням стривожені,
забуття так жадають журба й самота.

І скидає вона пояс цноти пречистої,
і немов не своя — зір жагучий горить,
вже з чертогу луна звук ходи урочистої —
наближа до ганебної зали в цю мить.

Палить пристрасть в чертозі, охопленім мрякою,
де на неї чекає із зіллям потир,
оголившись, звернулась до нечисті всякої,
почала прикликати до себе на пир.

Мов зловонна мушва над пісками болотними,
із старих домовин юртувались вони, 
і від трунку ставали ще більше безплотними,
крик і грішна жага залягли в долини.

Стали страдними ночі без сну та пекучими,
від обіймів увись жар ненатлий зліта,
її очі палають вогнями блискучими,
й торжествує над нею насичена Мста.


6
Буря злослива злетіла,
лишивши підводне житло,
зоря, що замріла було,
у хмарах кошлатих змарніла —
небо грімниця розгойдує мрячна...
— Я звідала трунків — хмільні ж бо вони...
«Лячна царівно, забудь і засни —
                забудь і засни!»

Бурі ревли, бушували —
вкривали твій стид і ганьбу,
чи тисячну чуєш юрбу —
то хвилі стрімкі заридали —
оплакують муки твої неутішні...
— Я звідала трунків — хмільні ж бо вони,
згасає у мороці блиск білини...
«Тужна царівно, забудь і засни —
                забудь і засни!»

Хвиля грайлива омиє
сліди від гріховних утіх  —
простить тобі праведний гріх —
простить тобі праведний гріх
і шир на світанні відкриє,
у взорі твоїм бачу дух переможний...
— Не жду я ні миру, ні втіх, припини!
«Бідна царівно, я плачу — забудь і засни, —
                забудь і засни!»


7
В палацах потайних звиса, мов вуаль,
       тиха і смертна печаль.
Царівна сумна там цілісінький день
       надії плекає лишень.
В очах її бликає буцімто тінь
       моря безмежного синь,
крізь тонку імлу у тім взорі, мабуть,
       мачти і весла майнуть.


8
День щит здіймає золотий —
ген безбережна широчінь.
Вже подолало сонце тінь.
О, скільки сліз в душі тремкій
ганебний спомин твій омили...

Як владно погляд полонили
безмежні далі, моря синь,
де хвиля лагідна втіша
від зла,  наруги й потрясінь —
о, як радіє тут душа,
що в бурю виплакала горе!

З невинним сміхом серед моря
жде серце стомлене міраж,
он там біліють паруси
серед далечної краси,
закоханий погляне паж
царівні добру вість відкриє...
Їй в серці знов живе надія!..


9
І знову над нею три дні, де суцільна тривога
своїх хворобливих промінь розпросторила сіть,
над нею — тяжіє печаль, і нема більш нічого, 
лиш ночі страшної лабети...
— А море мовчить.
О радосте жадана, радосте мріяна, де ти?
— А море безжальне мовчить.

І втома змагає безсилі шовковії вії,
дим радість згасив у очах, що замріли на мить, 
птахів розтривожених, наче останні надії,
ширяння в піднеб’ї і  злети...
— А море мовчить.
О смерте пожадана, смерте утішна так, де ти?
— А море безжальне мовчить.


10
Намул ляга навкруг на світлий берег рівно.
Достиглі, тріпотять гріховних прірв подоли,
вже третя ніч торка морську гладінь чарівно,
і гасить блудна тьма зористі ореоли.


*Моя душа — інфанта...
                Альбер Самен


(переклад з болгарської —
Любов Цай)

***

Оригинал:

Димчо Дебелянов
ЛЕГЕНДА ЗА РАЗБЛУДНАТА ЦАРКИНЯ


1

Mon ame est une Infante...
                Albert Samain
 
... И там, на тоя бряг пустинен,
от вечните води и милван, и терзан,
на вярна стража спрян, един чертог старинен,
един чертог зловещ виши безгласен стан.
 
В градините, мечта несмела замечтани,
трепти на страх и скръб отровната роса
и в мъртвата вода на мъртвите фонтани
оглеждат своя сън безсънни дървеса.
 
Стени и сводове спокойна тлен прояжда,
мъх, ситни нокти впил, колоните гнети,
и никой ведър час там радост не обажда,
че никой сребрен рог там празник не вести.
 
Понявга само в сън безсилен лъх повява,
и в трепета болнав на мигом сепнат стон
проеква тъмна жал по девствената слава
на някой овдовял и обезславен трон...


2
Кой изхлипа в пустошта
на замлъкналите зали?
Тишината ли пожали
свойта пръвна яснота?

Кой на кулата възлезна
и с копнеж ръце простре
към притихналата бездна
на неверното море?

Кой в градината стаи
дъх под черните заслони?
— Своя бряг луната гони
и безмълвие струи...


3
С болката на прималняло цвете
в пазвите на ранна хладина,
ден и нощ аз питам ветровете
и неверната луна:
странници, от път неуморени,
зрящи неизгледни далнини,
не узнахте ли дали над мене
нявга пак ще прозвъни
светлий глас на оня цар далечен,
който след притихнала тъга
в сън ми се яви и ми обрече
неизведени блага,
неизведени блага в страните,
дето ек пресреща всеки зов
и с венци нетленна пролет кити
всяка радост и любов.
Той склони над мен усмивка тиха,
но едва десница ми простря,
зли тъми ревниво го прикриха
в свойте ледени недра.
И дочух аз ласкав глас: бъди ми
вярна — и при теб в уречен час,
минал през моря неизбродими,
пак ще се завърна аз!
Де е той? — Аз чакам оттогава,
аз горя в пожар неугасим —
ту искра сърце ми озарява,
ту мрачи го мътен дим —
и кога в очи ми той възлезне,
мойта скръб безпаметно се рве
в бездните на сладости възмездни,
дето я Грехът зове.


4
— «Витае трета нощ над водната пустиня
и мрачните скали отекват странен тътен,
за прилив иде час, а ти все бдиш, царкиньо,
и твоят взор гори, от сластен дим помътен.
 
Дойди и разстели коса дълбокорунна
на мойте колена — привел чело над тебе,
аз кротко ще пристъпя със лютна среброструнна
великата ти скръб пред незаслужен жребий.
 
Загледано към нас през сплетените клони,
небето ще разкрий предвечната си слава
и твоята звезда несетно ще отрони
то в тихото море на тихата забрава.
 
Чуй горката молба на своя паж, царкиньо,
отпада дивен взор, от сластен дим помътен —
витае трета нощ над водната пустиня,
а мрачните скали отекват странен тътен.»


5
И когато завърши тринощното бдение,
и умора прекърши лилейна снага,
час безумен настава за черни падения,
че потърсва забрава надвластна тъга.
 
Снела скъпия пояс на румена девственост,
тя пристъпя несвоя, с безтрепетен взор
из чертога заспал и нелепо тържествена
слиза в мрачните зали на мрачен позор.
 
Тя жаднее — и в мрака, под сводове каменни,
дето властно я чака препълнен потир,
гръд обнажила, броди и в пориви пламенни
рой презрени нероди привиква на пир.
 
Като мухи зловонни над блатните пясъци
из притулни притони стълпяват се те,
кръвно вино подклажда нестройните крясъци
и греховната жажда неспирно расте.
 
Утолено догаря тринощно страдание,
че прегръдки разтваря тя с огнена лъст —
през очите й греят тревожни сияния,
но ликува над нея наситена Мъст.


6
Бурята стръвно изхвръкна
из свойте подводни гнезда,
едва затрептяла звезда
в облаци черни помръкна —
пламък и гръм небеса разлюляха...
— Аз пих сладостта на упойни треви...
«Плаха царкиньо, заспи, забрави —
                заспи, забрави!»
 
Бурята огнено жали
над тебе и твоя позор,
не чуваш ли в хиляден хор
мощни  вълни заридали —
ридаят те с твоята мъка несдържна...
— Аз пих сладостта на упойни треви
и мракът чрез мен светлините надви...
«Тъжна царкиньо, заспи, забрави —
                заспи, забрави!»
 
Бяла вълна ще отмие
следите на черната сласт —
и нова, неведома власт —
и нова, неведома власт
утринна шир ще открие
пред взора на твоята бодрост победна...
— Не чакам ни мир, ни утеха, уви!
«Бедна царкиньо, аз плача — заспи, забрави, —
                заспи, забрави!»


7
В предели потайни, в чертог запустял —
      сянка на смъртна печал.
Там плаха царкиня от здрач до зори
      в плахи надежди гори.
Оглежда се трепетно в нейния взор
      морски безбрежен простор
и в него проблясват през тънка мъгла
      мачти и стройни весла.


8
Денят издига златен щит
над умирените води.
Тъмите слънце победи
и с много сълзи е отмит
позорний спомен в морна памят...
 
Как властно погледа примамят
безбрежни морски ширини
и в безметежна яснота
потръпват волните вълни —
о, как е светло след скръбта,
която в буря се изплака!
 
С невинен смях сърцето чака
дори и смътния мираж
на бели корабни платна,
които в синя далнина
ще зърне влюбения паж
и вест желана ще прошъпне...
Царкинята в надежди тръпне!..


9
И ето — отново три деня в растяща тревога
безцелно изнизваха своите болни лъчи,
и ето — отново над нея, печална и строга,
последната нощ се надвеси...
— Морето мълчи.
О, радост жадувана, радост сънувана, де си?
— Морето бездушно мълчи.
 
Умора надмогва безсилните свилни ресници,
дим мътен пребулва изгрели за радост очи
и смъртно встревожени вечерни птици
пищят пред незрими завеси...
— Морето мълчи.
О, смърт усмирителна, смърт утешителна, де си?
— Морето бездушно мълчи.


10
Мълчи, а светлий бряг застила черна тиня.
Назрели за греха, кънтят греховни бездни,
витае трета нощ над водната пустиня
и блудна мрачина гаси венците звездни.