Гулящая

                За романом П.Мирного «Повія»




Пливе життя, тече мов річка,
Снують пісні, біжуть літа,
Та догора життя як свічка
І все добре і лихе мина…
Не знала Христя злої долі,
Дівоче серце все цвіло,
Та прийшло лихо  проти волі,
Захуртовіло, загуло…
Неначе що передвіщало
Тії зловещої біди,
Любого батька враз не стало
І смерть прийшла тепер сюди.
Важкі тоді часи настали,
Неначе й мати білий світ,
Вони  і  так добра не мали,
Як доживать останніх літ?
Іще Грицько, як та заноза,
Одно цкує, цкує, цкує…
І бачать очі лишень сльози:
Немає щастя, лихо є…
І вибива коханням очі,
І тільки жару підкида…
Тепер лише безсонні ночі,
То все біда, біда одна.
Хотіли й відібрати землю-
Знайшлися добрі, помогли,
Та легше вже тепер не буде-
Іде знов горечко сюди.
Іти от треба відробляти,
Тільки за що?..Ніхто не зна…
Сімнадцять літ собі лиш має,
А рік віддати задарма.
У найми…тихо простогнало,
Заголосило, загуло…
Щастя вона й того не мала,
Його й не буде, й не було…
Попавсь хазяїн – теє лихо,
І пан не пан, а все туди,
Одна лишень була  і втіха –
Хазяйка божої води.
Отак би жити та робити,
Та божа воля не дає,
За що тепер її судити?
Воно ж і знов собі цкує…
І виправдали, та на лихо
Ніхто й сьогодні не отвів,
І мати тут померла тихо-
Мозок повірити не смів…
І понеслась душа по світу:
Дитя одне, батьків нема,
Забрали й добрі люди хату,
Та й рік пахала задарма…
І знову найми, найми, найми…
Та от живе наче своя:
Любі пани – батьки от, наче,
Наче свій дім – інші края.
І не плекають більше думи
Про рідний дім та голоси,
Ті любі подружки, кохання,
Їх більше в серце не проси.
Живе з надією на світло,
Слухавки правду від людей,
Та що їй Мар я та Марина,
Не правда все, та хоть ти бей!
Та ось тут знову, як на лихо,
Серце прокинулось і от…
Закохалось не на втіху,
Як очі бачать так і йот…
Пан молодий, на диво бравий,
Красиві очі й борода,
Та погляд з серця от лукавий
Немов і каже «йди сюда»…
І повелась, а що поробиш,
І обіцянки льються знов,
Той погляд знов і знов ти ловиш,
Думок не чує серце мов.
Та от не довго зловтішалось,
Не довго гратися прийшлось,
В лиху годину захищалось,
Та Христю знов не вберегло…
Прогнали…Паничева хльорка…
По вухах б”є подальша доля,
А де ж любов, де ж те кохання
І знову найми та неволя.
І пішла вона усі усюдах,
Інше ім я, не найми, гірше от…
Шинки, пани, у співах та у думах
Ростити в серці більший горя лёд.
Пройшло п ять літ…вона усе співає,
Красива, пишна, заводна,
А хто у залі – вона знає,
Із серця б ється зла журба.
-«Арфянко, люба, заспівайте…»-
Кричить юрба жирних панів.
-«Знов по нитках життя хапайте,
Знов топчите чистих ланів…»
Гуля у голові співачки…
-«А ми знайомі з вами, мадмазель?»
І ці слова так ріжуть младе серце…
-«Спитайте пані…» - одказала,
Побачивши того, хто честь її узяв,
Вона ж його любила, а тепер не знає,
Він не пізнав її, не пам ятав…
Тоді узяв її старий на содержанье,
Колісник – добрий, але старий чоловік.
Та знов журба в душі її лунає,
«Що з ним тепер їй доживать свій вік?»
Та одне щастя серце лише гріє,
Веселий Кут, поля, луги, ліси…
Младеє серденько про весну мріє,
-«Лишень не плач, що хочеш ти проси.»
І от весна, роздолля, свіжий вітер,
Поля, луги і рідне всеє те,
Все ж краще пахнуть сільські квіти
І знов заграло серденько просте…
«Поїхати б у рідну церкву,
Побачити б усіх хто де, хто як…»
Поїхала, та наче в пеклі
І не пізнали, панночка, отак!
Стара любов, життя, подруги…
Всі позмарнілі та прості такі,
А хто ж піднявся, де ті добрі люди?,
Забрали хату, землю – й ті лихі…
Сказавши правду -  хто ся дивна пані,
Лише зітхання та шоку чий здив,
Й старий Грицько бурчить як завжди,
О, як би знав ти хто ся дивна пані – вбив!
Поїхали…і знову важка туга,
Погані сни і відьмини слова,
І по життю пішла знов темна смуга,
Холодним льдом на серці чорна мгла…
Побачила чуже прокляття –
Селяни пану запалили двір,
Отой вогонь, оте червоне плам я…
Знов про старого думає з тих пір.
Змогла утішити, змогла уговорити,
А щоб поїхати – зостався добрий слід,
Літять у небо синє прості шапки –
З серця старого наче тяжкий гріх.
І  знову город – теє кляте місце,
Знайомих доля знов перед очима,
І знов неволя, люба, бідна Христе…
Горе попереду, а щастя знову мимо.
Повісився старий за земські гроші,
За що ж її в тюрму, у чорную, за що?
А щоб «не завелися воші»
До поліцейського їй жити на кращо…
Та не пішла…і знов в плин за водою,
Вино…забути горе нелюдське,
І торгувать тепер лишень собою,
Життя тепер твоє та не твоє.
Де ділась та краса, де ж ті веселі очі…
Життя забрало все, що бог дарив,
Тепер лише вино й безсонні ночі,
І щиро вже ніхто і не любив…
Зима надворі, де ти люба Христе?
В жида он служе за торішній хліб,
А де ж їй бути із страшним каліцтвом,
Частіше сниться їй свій рідний дім…
Де дітися тепер? Пропаща женська доля…
Іти тепер лишень та помирать,
А у очах лиш тінь  - затоптанеє поле,
На рідну землю хоче ковилять…
Пішла, іде, і знову інші долі,
Хто жив, живе, як далі буде жить…
Хто корабель, а хто човник у морі,
Від тих думок тепер вона не спить.
Ось рідниє міста, біліє тином церква,
Своя земля і ось твій рідний дім.
Дійшла…і наплювати що скажуть,
Я буду жити далі, що мені об тім!
І гріють душу мрії ті дівочі,
Як буде грішна вік свій доживать,
Та спати хочуть, западають очі,
Із холодом прийдеться засинать…
І стало тепло на душі, і сяє світло,
Майбутнє баче, те, інше життя,
Краще своє, може й останнє літо,
А не минулеє сяке-таке буття…
Не знала лиш, що сон оцей навіки,
Що як собака стане помирать,
Від ран на серці не знайдуться ліки,
Крім рідної землі нічого вже бажать…
-«А хто це змерз?»
-«Напевне якась жінка…»
-«Як хоч зовуть, а документи є?,
Так, так…Притика Христина…
А це ота, так кінчила своє…
Слідом за батьком,
Отакая доля, довіялась…
Оце той город, найми , це життя…
Забрав усе, то воля та й неволя –
Якщо підеш, не буде вороття.»
Три дні від сили та й погомоніли,
А далі собі жити та рости,
Хто опустивсь, а хто пішов угору,
Кому старіти, а кому цвісти…
А добрим словом лишень старі люди,
Що злого пана держала в руках,
А інші, що була усюди, та поховалася в младих літах…
Пливе життя, тече далі як річка,
Снують пісні, біжуть вперед літа,
І згасла ще одна дівоча свічка,
І знов все добре і лихе мина…



                Лютий 2010р.