Ганна Осадко. О словах

                Ганна Осадко.


                О СЛОВАХ.


                Глеб Ходорковский - перевод.


     "Пиши, почему ты не пишешь?" - снова меня укоряешь ты, и я в который раз ощущаю себя неразговорчивой девочкой из сказки про белых,лебедей Ну той, которая плела из крапивы. С той только рвзницей, что ей запрещено было говорить, а я - не хочу. Не ввижу смысла баламутить и без того перегруженный эфир Нынче сходила на рынок - и еле сбежала живая - волны людские смывают всё, кричат, торгуют, на секунду обрывки судеб - про" нынче была авария на мосту, хлоп заснул за рулём, ,слыхала", про  то, что "картоплю уже посадили ,про" молодая такая, а уже ****ь"про
"за кого голосовать?".... Столько слов, аж из ушей лезут... А ты говоришь...

    "Пиши, почему ты не пишешь?" О чём и для кого? И я становлюсь той малявкой с первой парты, которая почему-то была уверена: говорить нужно только тогда, когда тебя слушают. А слушать люди любят в основном себя, любимых. Ярмарка тщеславия в мировом масштабе. Поэтому мои стихи становились всё короче и короче, как юбки галицких девок... Потому, что с кем и о чём? И ещё =- о поэзии,знаешь каждый раз на этих, так называемых "групповых чтениях" хочется громко рассмеяться,пока поэт или поэтесса глаголит со сцены, остальные шуршат листками или книжками - естественно своими, чтобы выступить следующим и сеять мудрое-вечне. Бросать камешки в океан. Буль, буль, буль... А ты говоришь...

   Молчать - как дышать- полной грудью,дышать этой весною, нырнуть в водопады цветов,жить, просто жить, намочить в городе горстку семян, чтобы назавтра посеять это в жаждущую любви землю. Жить как дикие  пчёлы на старом погосте - ты же видел? - их гнездо в расщелине старого надгробья - летают над сонными цветами , гудят о чём-то своём спокойном. Порою мне кажется,, что их жизнь вообще мудрее нашей. И эти две чайные ложки мёда - только две за всю свою жизнь! -  чтобы подсластить
тебе чай - в сто раз вважнее нашей, человеческой.

   На прошлой неделе на могилках в селе,куча празднично одетого народа,каждый возле "своих"  могилок., прибраных, как и положено,, слова и слова, и подре то туда, то сюда со своим кропилом, а в трёх шагах - всего в трёх! - заросшиё терновником земли "старого кладбища.
   
   Я сбежала туда с малышкой - бабочки, белые и жёлтые,, видели ящерку, изумрудную и крупную, она пробегала в лесу высоких трав, среди поросших мохом крестов, с чуднЫми для подольских крестьянок именами:Каролина, Азалия,Стефа... Им уже не нужны слова, им даже наша память не нужна, - тут в сладкой апрельской тишине жизни больше, чем там, всего в трёх шагах отсюда... А ты говоришь...

          

             *                *                *          
      

                про слова


                Ганна Осадко
   
"Пиши, чому ти не пишеш?» - знову докоряєш ти, і я вкотре відчуваю себе маломовною  дівчинкою з казки про білих лебедів. Ну, отією, яка плела з кропиви. З тією хіба різницею, що їй заборонено було балакати, а я – не хочу. Не бачу сенсу каламутити і без того перевантажений ефір. Нині була на ринку – ледве втекла живою -  хвилі людські, що змітають, кричать, торгують,  секундні уривки доль – про «нині аварія на мості, хлоп заснув за рульом, чулась-те?», про «бараболю вже посадили», про «така молода, а курва», про «за кого голосувати?»... Стільки слів, що аж лізуть вухами... А ти кажеш...
Пиши, чому ти не пишеш? Про що і для кого? І я перетворююсь на малявку з першої парти, яка чомусь була певна: говорити треба тільки тоді, коли тебе слухають. А слухати люди люблять переважно себе-коханих. Ярмарок марнославства у світовому масштабі.  Тому мої вірші ставали  щоразу куціші й куціші, як спіднички галицьких дівок... Бо з ким і про що? А ще - про поезію, знаєш, щоразу на так званих «групових читаннях» хочеться голосно розсміятися, бо коли поет чи поетка глаголить зі сцени, інші поети й поетки шарудять аркушами чи книжками – своїми, звісно, - шукаючи вдалі тексти, аби наступними вийти і сіяти мудре-вічне. Кидання камінчиків в океан. Буль, буль, буль...  А ти кажеш....
Мовчати – як дихати – на повні груди, дихати цією весною, пірнати у водоспади цвіту, жити, просто жити, намочити жменю насіння у мисці, аби назавтра висіяти його у спраглу любові землю. Жити, як дикі бджоли на старому цвинтарі – ти ж бачив? – їхнє гніздо у тріщині старого надгробку – літають над сонним цвітом, гудуть про щось своє, втишене. Часом мені здається, що їхнє життя на загал мудріше за наше. І отих дві чайні ложки меду – лише дві за усе життя! - аби підсолодити тобі чай – у сто крат важливіше за наше, людське. Була тамтого тижня на гробках у селі, купа народу святошно убраного, кожен біля «своїх» могилок, прибраних, як годиться, слова і слова, і падре туди-сюди із кропилом, а за три кроки – лише за три! – порослі терном землі «старого» цвинтаря. Утекла туди із малою – метелики білі та жовті, ящірку бачили, велику й смарагдову, що перебігала лісами високих трав, поміж порослих мохом хрестів із химерними як на подільських селянок іменами: Кароліна, Азалія, Стефа... Їм вже не треба слів, їм навіть пам'яти нашої вже не треба, бо тут, у солодкій квітневій тиші життя більше, ніж отам, за три кроки... А ти кажеш...   
 


© Copyright: Ганна Осадко, 2014
Свидетельство о публикации №114042907423