Лот за миллион - Светлана Козаченко

 Кровавый ход. Круша костей оскал.
 Терзали плоть… Мечем, ножом, зубами.
 И веки тяжелели. Гул стоял,
 вползая в горло сгустками-глотками.

 Вдыхали вонь. Чужую жизнь и тлен.
 Мы всасывали тошный запах тины.
 Питались смертью.
 Спали на земле.
 И в засуху лизали воду глины.

 Ее мы добывали из глубин…
 Туда же трупы смрадные кидали –
 тела из струпьев и гнилых морщин
 не для еды: ножи не очищали

 от боли, пота и кровавых слез…
 От ярости и постаревшей злости…
 А кто не мог – между камнями полз.
 Мы к правде шли, непрошенные, в гости.

 Нас вел Никто. И стали мы Никем,
 в песках сыпучих потерявши сути –
 людей иль Бога?...
 И вопрос Зачем
 нас не терзал сомненьем на распутье.

 Бежали воды дерганой реки.
 И пахли медом-травами левады.
 Дрожали звезд узоры-узелки
 в лесных чащобах. Мрачные аркады

 уступами тянулись в чудный край,
 где на вершине озеро сверкает…

 Грязь.
 Злость.
 Пустыня.
 Кровь.
 Ползи… Пылай!
 "Слепые в раю". Художник С. Провидця.

 30.12.2014


 Світлана Козаченко
 Лот за мільйон

 Криваво йшли. Ламаючи кістки.
 І рвали плоть... Мечем, ножем, зубами.
 Злипались вії. Лився гул низький –
 У вуха, в ніздрі – згустками-ковтками.

 Глитали ми. Життя чуже і тлін.
 Вбирали-всмоктували до краплини.
 Живились падлом.
 Спали на землі.
 Не йшли дощі – лизали мокру глину.

 Її викопували з глибини…
 Туди скидали засмерділі трупи –
 вже їсти не годилися вони…
 Із тіла не зчищали шкаралупи –

 старого поту, крові, гною, сліз…
 Старого болю, розпачу і люті…
 Хто йти не міг – той між камінням ліз.
 Ми йшли вперед. По істини забуті.

 Нас вів Ніхто. І стали ми ніким,
 в пісках пливучих втративши подобу –
 людську чи Божу?..

 Щастям золотим
 котило Сонце дня зім’яту пробу.

 Струміли води рвійної ріки.
 Дзуміли медом-травами левади.
 Тремтіли візерунчасті зірки
 у кроні лісу. Тіняві аркади

 здіймалися уступами гори,
 де на вершині озеро іскриться…

 Бруд.
 Лють.
 Пустеля.
 Кров.
 Повзи… Гори!
 «Сліпі в раю». Художник С. Провидця.