Я пошла как на дно. Лина Костенко

Я пошла как на дно. Надо мной свинцовые воды.
Привидения верб обмывают  дорожку с волн.
Захлебнулась и смолкла, как мятежный набат свободы,
как с немой колокольни обрезанный ворогом звон.

Погружаюсь в песок. Может быть, из времен потомков
кто-то вспомнит когда-то и тихо меня позовёт.
Рыбы дивные, тучи и тени быков бетонных -
всё плывет надо мною... это всё надо мной плывет...

Мне же снится мой храм, купола золочёные снятся,
в небе дивно высоком обугленной веры кресты.
Мне так холодно здесь. Но зато нет ни тины, ни ряски.
Глубина, она что же? – земная сестра высоты.

Забываю свой голос. И учусь умирать, как надо.
Леденеет река. Нет волны, порассеялась хмарь…
Но зато хоть одно: поистлевших моих канатов
не в мои Воскресенья ни один не коснётся  звонарь.

Оригинал

Я  пішла  як  на  дно.  Наді  мною  свинцеві  води.
Тихі  привиди  верб  обмивають  стежку  з  колін.
Захлинулась  і  впала,  як  розгойданий  сполох  свободи,
як  з  німої  дзвіниці  обрізаний  ворогом  дзвін.

Я  вгрузаю  в  пісок.  Може,  десь  там,  в  часах  потомних,
Хтось,  колись,  пригадає  і  тихо  мене  позве.
Дивні  риби,  і  хмари,  і  тіні  биків  бетонних  –
все  пливе  наді  мною…  усе  наді  мною  пливе…

Мені  сниться  мій  храм.  Мені  сняться  золочені  бані.
У  високому  небі  обгорілої  віри  хрести.
Мені  холодно  тут.  Та,  принаймні,  -  ніякої  твані.
Глибина,  вона  що  ж?  –  потойбічна  сестра  висоти.

Забуваю  свій  голос.  І  вчуся  тихо  конати.
Крижаніє  ріка.  Вже  немає  ні  хвилі,  ні  хмар…
Так  зате  хоч  одне:  перетлілі  мої  канати
в  не  мої  Великодні  не  сіпає  жоден  дзвонар.