Димчо Дебелянов. Собi

Димчо Дебелянов
СОБІ


У Вербну народився я, весною,
(не знати: вдень чи в темряві ночей),
вже майже чверть століття світ зі мною, —
й не знаю, нащо в мир прийшов я цей.

Дитинство наче сон майнуло:
Зазнав і втіх, і прикрих почуттів;
у школі трійки мав я переважно,
і мав я вчителів за ворогів.

Скінчив я школу, службу здибав гарну,
мідяк за те, що продрімав весь час,
та служба царська – це збагнув немарно —
то справа винятково не по нас.

І я пустився у життєві битви,
мене манила слави суєта,
але від слави часто сенсу мало, —
і я скидався часом на шута...

Я пробував любити — не судилось,
бо у халепу вляпався я знов,
обпікся щойно — маю остороги,
і більше я не граюся в любов.

Оце і є моє життя гріховне,
о браття, тож читайте «Шантеклер»
і згадуйте, знайомі й незнайомі,
святого на просте ім’я  Амер.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Димчо Дебелянов
НА СЕБЕ СИ


Родих се аз по Връбница, през Марта
(не помня: в тъмна нощ или през ден),
и близо четвърт век откак живея,
а се не знам защо съм аз роден.
 
Детинството кат сън премина:
ту в радост, ту в преглъщани сълзи;
в училището тройки получавах
и даскалите считах за врази.
 
Щом свърших, тежка служба си намерих,
по два-три гроша на продряман час,
но скоро видех сам, че служби царски
съвсем не са за хора като нас.
 
И впуснах се във жизнената битва
да търся слава чрез книжовен труд,
но тъй като май славата не храни,
аз неведнъж обръщах се на шут...
 
Опитах се да любя и не случих:
финалът беше: «Дървен философ»,
и оттогаз, наплашен и напарен,
аз вече не играя на любов.
 
Това е мойто житие греховно,
о, братие, четете «Шантеклер»
и смисляйте, познати и незнайни,
святий великомученик Амер.