Димчо Дебелянов. Зажурене небо у розкошi тоне...

Димчо Дебелянов
Зажурене небо у розкоші тоне...


Зажурене  небо у розкоші тоне,
ген присмерку синього тиха хода —
то стелеться темної ночі запона,
і втома на зморені вії спада.

Душа поринає у сон ароматний,
їй темрява казку шепоче в цю мить,
до мрій своїх світлих у край благодатний
відпущеним птахом на волю летить.

Про юність крилату лунають псаломи,
в прозорій лазурі здіймаючись вшир,
і тисне повіки солодка утома —
їх ніжно цілує цнотливий зефір.

Там блискають промені щастя усюди,
усміхнені трелі довкола бринять,
бентежною радістю повняться груди,
і першої юні квітки майорять.

Не встиг я на повнії груди вдихнути,
прокинувся – знов самота зусібіч!
Багаття безсило згасало, забуте,
й дивилась в вікно мені зоряна ніч...


(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Димчо Дебелянов
В предсмъртно блаженство небето се къпе


В предсмъртно блаженство небето се къпе,
син здрач над земята се кротко люлей,
от изток нощ тайнствена властно настъпя,
умора над сънните клепки тегней.
 
И сън ароматен упива душата,
дух тъмен и приказки тъмни шепти,
и тя на вълшебний си блян към страната
кат птичка изпусната волно лети.
 
Там в бистри лазури се носи псалома
на вечната младост и вечния мир,
и скланят се вейките в нежни притома,
целувани сладко от девствен зефир.
 
Там вредом на щастьето зракът прониква
и вредом усмихнати трели трептят,
потокът на първата радост пребликва,
цветята на първата пролет цъфтят.
 
Но ощ да въздъхнат гърдите не сварят,
с плач горък пробуждам се, о, самота!
В огнище забравено искри догарят
и гледа в прозорците мои нощта...