Залізні засуви мовчання
покриті вже пилом часу,
знелюднілись мрії, в останнє,
свічу серед тиші несу
до серця достукатись хочу
в якому Любов не втаю.
Із мене неспокій регоче,
а я, в себе Віри молю!..
Зайшло сонце в сутінь тремтіння,
сховались шляхи, мов зірки
дістався я снів божевільних
до краю дійшов само Ти…
Жене вітер жаль, та утома
у шибку метеликом б’є
в шептанні стоока тривога,
вже звісно, сама не пройде.
Сильніше вхопившись за груди
вийматиме серце моє,
одверне біду, щоб забути
не сміли ми щастя своє…
Щасливi...
© Copyright: Виктор Сурженко, 2014
Свидетельство о публикации №114120907408
Свидетельство о публикации №114120907408
Рецензии
