Ми перестали посмiхатися життю

Ми перестали посміхатися життю.
Ми вже забули, як це: засміятись
І голосу свого не налякатись
У попелі Помпеїв назустріч небуттю.

Не посміхаємось давно ми від душі,
Не сміємось, як кажуть, на всі кутні,
Як в давні дні щасливі, незабутні
Жінок красивих, впевнених мужчин,

Дітей, які зростали нам на славу,  –
Надії, Віри і Любові дні…
Які ж щасливі ми були до днів кривавих –
Цих днів журби, жалоби та війни!

Які красиві ми були колись!
Тепер краса осіння, листопадна,
Коли в душевній втомі пада лист,
Віддаючи любов свою останню.

Який дорослий вираз у очей
Дитячих, зболений – в очах старечих,
І як багато в нас тепер ночей
Без сну… І як безсило гнуться долу плечі
Під тягарем безглуздої війни,
Від того, що ми винні без вини…

Ми відвертаємось, ховаємо обличчя,
Нас накриває вулканічна лава…
Донецьк мій гине у ганьбі й неславі –
Помпеї XXI сторіччя… 
 
            Донецьк, 7 грудня 2014 р.