Опiвночi
Ні, я не хочу, щоб зірок зітхання
Мій подих нагадало би тобі.
Минулий жовтень – сон.
І я – лиш сон,
УнОчі заблукалий.
На жодній вулиці думок твоїх
Немає
ні голосу, ні поступу мого.
Я – тінь, я – крапля неостиглого дощу.
Я промайнула світлом ліхтаревим,
Жовтогарячим у твоєм вікні.
Чом, серце, ти мовчиш?
Чом я не можу тЕбе цілувати –
не як сестра,
А так, неначе птах цілує Небо
І ніжно крилами зачерпує блакить;
Так, як тремтять берізки біло-соромливі,
Коли їм Вітер шепотить
Про зорі кришталевії й далекі?..
І може, й ми з тобою – зірки дві,
Загублені у віковічній тиші.
Я відчуваю, як крокує вірш твій
По білим лезам невимовного жалю
Опівночі.
Декабрь 2014
Свидетельство о публикации №114120600399