Щастя ковток
коли з неба свого ти приносиш зірки...
Як на вікнах моїх завмирають хвилини,
і за межами серця стихають думки.
Тільки ніч під ногами гойдається плесом,
дві душі виливаючи в келих один.
Я кохаю тебе із чутливістю весен.
Ти кохаєш мене з одержимістю зим.
І не треба нічого казати. Лиш дихай.
Хай словами застудяться інші, не ми.
Як важливо для мене - спокійно і тихо
гріти крила свої під твоїми крильми.
І вмирати в тобі - щоб відчутись живою,
і згорати свічею - щоб сонцем зійти,
задихатись полоном - щоб вгледіти волю,
і віддати всю вічність - щоб мить зберегти.
І ти знаєш? Не хочу ні правил, ні істин,
що втрачають вагу під підошвами літ,
хочу жити, й під куполом сонного міста
відчувати, як осінь в долонях горить.
Як ковтаються серцем миттєвості щастя,
коли струшуєш зорі для мене з плеча,
як погрожує небо блакиттю упасти
й залишитись назавжди у наших очах.
Як гуде, набираючи обертів, вітер,
коли вечір у листі горіховім спить...
Що шукаєм ми всі в цім дволикому світі?
Тільки щастя ковток, що дається на мить.
(с) Надя Ковалюк
Свидетельство о публикации №114113000237