Чому смiюсь

Життя - як не цікавий серіал із купою безглуздої реклами,
Воно потрібне лиш тому, хто слідує за хибними думками
І поглядами лиць чужих – їх безвісти імен.
Ти вийшовши вночі глядіть у цигарковий дим.
Сміх істеричний – вся твоя утіха
Коли подумав: «що робить?!» - я посміхнувся тихо
І далі втягував палючий нікотин.
Із кожним вдихом все тривав мій сміх
До сліз мене вже кава пропалила
Моє нутро, мою печаль і біль мій геть німий.
Бо я його не відчуваю, я знаю як болить, тому і пальці жму
Аж холодно стає і далі кулаки до скроні прикладаю, щоб не кричать, бо люди не поймуть.
Ця темрява лиш бачила мою усмішку, хоч дику, а як ніколи щиру
Бо тут людей нема і можна божевільним буть.
Ти знаєш як почать, але не знаєш як завершить.
Хотів було вже написать… та думаєш куди, кому і як.
І знов стираєш нісенітний текст що в голові шаблоном
Як документ, важливості якому нуль ціни
Напевне осінь. Напевне наболіло. А як сказать ЧОМУ?!!!
Все не зникає те чуття у мене, що безвісти кудись я пропаду
Брестиму крізь туман наївних мрій і сподівань даремних.
Так і залишусь в світі тілом сновидінь
Далеких марев і тяжких депресій
Далеко, по саме горло забреду у люди
І покладатиму комусь чиюсь вину
Безглуздо зуби зціпивши й терплячи, щоб не попастися, як сильно я сміюсь
Й чому.