Белла та Нарцис

Жив собі та поживав
 у одній з чужих держав
цар, що квіти дивні мав.
Пильно їх охороняв,
в сад нікого не пускав.
В таємниці ж бо тримав,
що принцесу покохав
Білий чарівний Нарцис.

       * * *
Нарциса царство все боялось-
казали був він дуже дивним.
Мав як в змії жалюче жало,
і в смерті хлопця був він винним.
Розказують,-це так було.
Царівна юна у ту мить
в саду гуляла, й як назло
почула, що хтось гомонить.

А треба нам також признати-
царівна та була весела,
любила грати і співати
і мала ймення ніжне-Белла.
От Белла глянула навколо,
нікого, лиш джмелі гудуть.
Зайшла в квітник, в те райське поле,
де квіти сонячні ростуть.
Спочатку ніжні аромати
вдихала в себе раз-у-раз,
та й почала букет збирати
в одну із кришталевих ваз.
І раптом мовить хтось до неї:
Царівно-серденько,зажди,
послухай біль душі моєї,
не бійся, ближче підійди.
Тобі в коханні я хотів,
та досі не посмів зізнатись.
У снах до тебе я летів,
бажав серця навік з'єднати.

Царівна Белла озирнулась:
- Не бачу хто це,хто говорить?
Це ти Нарцисе?-й усміхнулась.
А він голівку мовчки клонить,
немов до себе підкликає,
солодким голосом чарує.
Царівна юна ще не знає,
що то він пастку їй готує.

Схилилась Белла,а Нарцис
здавалось лиш того чекав-
свою голівоньку підняв
і враз її поцілував.

З тих пір краса царівни Белли
згасала, в'яла з дня на день.
Була вона вже не весела,
не чули ми її пісень.
А все тому, що поцілунок
того Нарциса чарівний.
Не поцілунок- гіркий трунок
і цілував чаклун старий.

Про лихо те дізнався цар
і враз негайно наказав,
щоб садівник,що звавсь Ян-Тар
ту квітку із садка прогнав.
Ото ж зайшов Ян-Тар в квітник,
щоб диво-цвіт отой зрубати.
Не знав невдаха-садівник,
що квітка жало може мати.
Сказати встиг лиш:"Глянь, як виріс!"
Нарцис же трохи похитався,
язик зміїний з квітки виліз,
Ян-Тара вжалив і сховався.

Летять гінці в усі кінці.
- Депеша від царя!-кричать.-
Хто вирве квітку й корінці,
за того цар доньку віддасть.

Як тільки звістка облетіла
усі країни і міста,
до замку царського прибула
карета лита золота.
А в тій кареті Принц вельможний,
що жив в сусідній із держав.
Був він сердечний, хоч заможний,
цареві щиро співчував.
Представлений в дворі він був,
і хоч цікавість гору брала,
шляхетних правил не забув.
Царівна ж сумно-сумно грала
і влад тій музиці співала.
А світла музика звучала,
летіла вдаль і чарувала:
-Ой чом вітри буйні, тай дерева гнете?
А ви квіти дивні, моє серце рвете?
Як не жаль вам душу, пожалійте очі,
що плакати мусять щодня і щоночі.
Ой, ви вітри буйні, що ж мені робити?
Навчіть мене вітри , як на світі жити.

Спокійно слухать тую пісню
не міг наш Принц.Йому тоді
на думку спало: "Ще не пізно -
пора покласти край біді!"

Ото ж війну оголосив
наш Принц Нарцисові страшному.
Благословення попросив
і мовив змїю чарівному.
- Ми будем битися на смерть!
З життям своїм ти попрощайся.
Нарцис голівкою круть-верть
і раптом гучно розсміявся.
- Відкрить я хочу таємницю,
бо виглядаєш ти смішним.
Тікай скоріше у світлицю,
бо можу стати я страшним.
То знай же, хлопчику, що я ,
не квітка зовсім, а чаклун.
Це нова зовнішність моя,
і звуть мене Лихий Хвастун.
- Смієшся Хвастунище клятий?
Тримайсь тепер! І почалось...
Хоч Принц у битві був завзятий,
все ж битись тяжко довелось.
Нарцис щось хлопцеві кричав,
а Принц ось-ось протне зміюку.
Той ні на крок не підпускав,
лиш чатував, щоб вжалить в руку.
Нарешті Принц своїм мечем
дістав стебло тїєї квітки,
та з квітки виліз на плече
холодний гад слизький та бридкий.
Обвив він Принцу ноги, руки,
обплутав тіло, душить, тисне.
Принц думав, що такої муки
уже не витримає й лусне.
Та все ж зібрав останні сили,
здушив за шию ту зміюку,
напружив м'язи всі і жили
і переміг, здолав гадюку.

- Ось і кінець вже битві цій!-
безсило Принц в траву упав.
Нарцис зів'яв, чаклун же змій
злу душу чортові віддав.
Почув він раптом сміх веселий.
Та це ж царівна знов сміялась.
Лишили чари юну Беллу-
вона у Принца закохалась.
Підвівся Принц, розправив плечі,
до Белли ближче підійшов
( на землю опускався вечір)
й слова потрібні віднайшов:
-Повірить серденько дівоче,
що Принц нікого не кохав?
Таких очей, як твої очі
в житті я ще не зустрічав.
Прийми ж моє палке кохання
і лиш надію мені дай.
Зваж щиро на моє прохання.
Тепер пора мені. Бувай!
Царівна очі підвела
сказала Принцу :"Зачекай,
депеша від царя була...
Дарма, цю мить запам'ятай,
бо вийду заміж я за тебе,
тому , що серце так велить,
а не тому , що царю треба
свою обітницю здійснить.

      ***
Весілля довго там гуляли,
усім так весело було,
пили і їли й запивали,
 й мене туди щось привело.
Я тихо за столом сиділа,
смачне щось їла і пила
та за подіями слідила
і вам усе оповіла.