12. Василь Стус. Костры погасшие дымятся...

Костры погасшие дымятся
да лай собачий до зари,
а в речке полуночный месяц
кувшинкой желтою горит.
И в фиолетовом свеченье
он долго-долго исчезал,
едва означенный, на небе
пятном серебряным сиял.
Сиротство радугою висло
над райским садом в сонме снов.
Ищи ж свои златые числа,
как прежде был искать готов.
Тот день, в который над землею
впервые видел солнца взлет,
и тот, когда Она с косою
негаданно к тебе придет.
А всё, что есть посередине
между тех дней – оно твоё.
Так пей же свет вечерний синий,
покуда в ребра сердце бьет.



Куріють вигаслі багаття,
собаки виють до зірок,
а в річці місяць, мов латаття,
доріс до повні і розмок.
І в ртутній спеці фіолету
він невимовно довго чез,
лишившись тільки для прикмети,
як цятка сяєва небес.
Самотність аркою провисла
над райські кущі в пригри снів.
Шукай по них щасливі числа,
так, як раніше ти умів:
той день, як від земної тверді
найперше сонце відійшло,
і той, що мітить знаком смерті
ще нерозгадане число.
А ти іще посередині,
ще посередині твоє.
Отож, радій вечірній днині,
допоки в ребра серце б’є.