Яка ж печальна пісня листопаду:
Плаксива осінь з сумом розмовля…
Бо за окраєць приспаного саду
Знов зачепилась пісня журавля…
В повітрі висне срібна павутина,
Комусь на плечі падає вночі.
Й калини круглі диво-намистини
Вогнем горять, як полум’я свічі.
І оце все – боготворити мушу,
І від краси п’янію без вина…
Так гучно осінь стукає у душу,
Красива й горда, з примхами вона.
Крилом махнула – листя облетіло,
І впало сумом прямо на плече…
Можливо, й падать зовсім не хотіло, -
Кришталь-сльоза сповзає із очей…
Чого ж та осінь ніжно-кольорова,
Барвисто-жовта, червоно-руда?
Сповза на землю сутінь вечорова,
Крилом підбитим важко опада.
Мінлива осінь, тиха, кольорова,
Свої жалі їй в пригорщах несу.
Нема між слів такого диво-слова,
Яким би можна висловить красу…
Не стукай, осене, у душу 2
© Copyright: Татьяна Лисненко, 2014
Свидетельство о публикации №114112308486
Свидетельство о публикации №114112308486
Рецензии