Не стукай, осене, у душу

   Не стукай, осене, у душу
(диптих)
І
Не стукай, осене, у душу,
Неси комусь печалі і жалі…
Чому сьогодні плакати я мушу
І сум тримати в себе на крилі?..
Не рви на шмаття серце моє, ладо,
Я ж посестра тобі, отож – рідня,
Так чому ж на стежину листопаду
Строкате листя кидаєш щодня?
Чому ти сум висіюєш на плечі,
Береш прохожих в обійми свої?
Не зникли в небі кола ще лелечі,
Хоч так давно замовкли солов’ї…
Печальна осене, куди тобі спішити?
Чому щодень прискорюєш ходу?
Спинити б час, бо хочеться ще жити,
І бачить мальви білі у саду…
А ти ідеш, непрохана, як грози,
В лице жбурляєш листя крадькома.
Про все сказать – нема такої прози,
Хоча й поезій теж таких нема.
Про все оце – в душі моїй курсиви,
Читайте всі: великі і малі,
Яка ж ця осінь, чорт візьми, красива!
І що там сум, печалі і жалі!
Відчиню душу – хай вона заходить,
Багрянець щедро й владно розкида.
І хороводи жовтня хай заводить,
Лише кохання хай не розкрада!..
Красива й горда, тиха і привітна,
З  мотивом пісні журавля,
З коханням чистим легко й непомітно
Проходить садом, з вітром розмовля…
Куйовдить щедро обважнілі віти,
З жоржин останніх смика пелюстки,
І кида в далечінь комусь привіти,
І поцілунок шле комусь з руки…
Ох осінь-осінь, ніжна і примхлива,
Тебе малюю в сні і наяву.
О чорт візьми, ти все-таки красива!
В красі твоїй і снію, і живу!