Чия отара так давно блука?

Чия отара так давно блукає?
Чому самі? Де їхні пастухи?
Й залізне чудо понад нас літає…
Без ватажка заблукані птахи.

Якась отара зовсім різномасна:
Старезні барани, й ягнята молоді…
Чи їм порядність… совість непідвласна,
Що зараз у такій страшній біді?

Блука отара, блеє, мов ридає,
Блука на холоді, у спеку, на дощі…
І на команду пастуха чекає
Удень, і вранці, й навіть уночі.

А без команди зась їм повертатись,
Невільно діять без команди пастуха.
Тому доводиться в своїй крові купатись…
Бо застає година їх лиха.

Інші барани їх не в змозі рятувати,
Бо самі потрапляють у біду.
Тож мусять там на місці пропадати, –
А багатьох ніколи й не знайдуть.

Є серед них й сумирненькі ягнята,
Які налякані до смерті пастухом…
І мусять голови вони за це складати,
І вдома шкура вмент стане кожухом…

Звертаюсь до найстаршого зі стада,
Щоби шукав дорогу з чужини,
Щоб не блукали по чужих левадах…
Адже вони в своїх батьків сини.

Щоби вернулись у свою кошару,
Не слухаючи дурня-пастуха,
Не бачити й не чуть того кошмару,
Бо ж блеяння і рев їх не стиха.

Усі ж бо озвірілі ті барани,
І власна тінь для них жахливий страх,
Давно у всіх вже кровоточать рани…
Від багатьох лишився тільки прах.

Одумайтесь, барани, схаменіться!
Додому йдіть, до своїх до овець.
За тих, що вбили, Богу помоліться,
Й НЕХАЙ ВІЙНІ НАСТУПИТЬ ВЖЕ КІНЕЦЬ…

Бо вдома вас чекають ваші вівці,
Малі ягнята і батьки-старці.
Не проливайте нічиєї крівці… – 
І замість автомата хліб у вас в руці!

Бо пастухові рани, біль – байдуже…
Землицею ви рани заліпіть…
В свої кошари йдіть, прошу вас дуже,
Й за спокій душ все Господа моліть….

 23. 11. 2014.