Весною ранньою, якраз після грози,
Якісь запроданці, непрохані чужинці,
Украли райдугу і, що їм до сльози,
Не вартим нігтика дитячого мізинця?
Украли, сплутали і шмарували в бруд,
Топтали чоботом, плювали і глумились,
В проказі гавкали, чинили самосуд.
Та що їм райдуга? без розуму — та сила.
А літо плакало без тих чудних мостів,
Що їх веселка з квітів будувала.
Там стогін матері, де тінь нових хрестів,
Усе зчинив у поминальну залу.
А лiто плакало
© Copyright: Игорь Стожар, 2014
Свидетельство о публикации №114111803654
Свидетельство о публикации №114111803654
Рецензии