Сповiдь

Доцю моя люба, доцю моя рідна,
Ти ж моя дитина мила та єдина.
Вибач своїй мамі, що  не вчила мові,
Милій солов'їній, рідній, калиновій.
Відчуття та смаку з молоком не вміла
Дати доні змалку, бо негоже мливо —
Скоїлося лихо у країні милій:
Мови відцурались діточки ліниві,
Замість шанування до слова та мови,
Вбили в груди  покруч, кілок осиковий.
Пробачай невдаху, недолугу мати,
З молоду не вміла правдоньку пізнати.
Не тими стежками  бігла молодою,
Потягу до мови щепленням брунькою
Не зробила доці, не змогла, не встигла,
Бо росли всі вкупі, наче той невіглас —
Чи такі вродились: до свого недбалі,
Рідного одбігли, чужого пристали?
Не шукали злуки з мовою й землею,
Наче тії круки, кружляли над нею,
А вона ж нам ненька щира та дбайлива,
Пестить та годує, як мати дитину.
За нею виникає мова в поєднанні,
Оборонить душу й втіху дасть останню.
Нам би шанувати при кожній нагоді
Слово своє рідне, як усі народи,
А ми сплюндрували та занапастили,
Бігли до чужого, що є тільки сили.
Бо себе не любимо, боїмось признати,
Що оця старенька і є наша мати.