Скальд або Сага про Вiнланд - историчская поэма

Перед підніжжям захмарених гір
містечко маленьке тулилось.
Стояло воно там з прадідівських пір
і Сонцю щоднини молилось.
Похмурої днини і шов тим селом
старий чоловік хромоногий,
насвищував щось він під сивим вусом,
спирався на кий ясеновий.
Куди прямував сивовусий скальдер?
В нікуди, прийшовши нізвідки.
А що награвав на повільний манер?
Лицарських часів оповідки.
І вже ж бо і натовп за старцем пристав -
за пасторем вірнії вівці,
бо скальда тут з радістю кожен вітав
у своїй у власній домівці.
Бо звича споконвік у них був такий -
зсивілих людей поважати,
а скльдів ремесло - то шлях непростий,
на нього б й удвічі зважати!
А старець, тим часом під дубом присів,
довкола і люд весь розсівся.
І вдарив по струнах вродженець морів
і голос луною розлився:
"Гойдається снек* в сивохвилих морях... -
так пісню свою розпочавши,
старенький приліг у розлогих корнях,
у спогади розум уклавши-
Не ас* то стоїть, а Лейв Еріксон*
й вітрило на снекові ладить.
Неначе приснився йому віщий сон -
за обрій, чомусь, його надить.
Рудобородого конунга* син
підтримку племен заручивши,
уранці направив могутній флот він
з усім обладнанням кінчивши.
За снеком пливли ясеневі міцні
дракари-човни крутобокі.
На кожнім із сотню чи більше мужів
предужих, у плечах широких.
Тривалим й нелегким був той морський
шлях,
що ним їх човни прямували,
та ось не найчисленне військо варяг,
що вже поневірені стали,
на ранок прокинувшись в своїх човнах,
нові дві землі споглядали.
І назви цим землям, відомим вже нам -
Земля Крижана* та Зелена в віках...
Облюбував тії Землі варяг,
колонії, згодом, заклавши,
і там майорить з тих часів його стяг
всю прірву століть подолавши!
...Опівночі вставши - вночі і лягли,
не знаючи більше спочину -
на санях важку деревину тягли
і зводили моцні хатини.
Тож ось, серед криг, як каміння твердих,
колоній заклалося кілька -
хоч звичних не було місцин лісових,
лиш пагорби з ягелем тільки.
А згодом й зимові прийшли холоди -
таких в Скандинавії мало!
Й нажитих у крові і поті плодів,
усіх як не було - не стало!
І сонця півроку на небі нема,
а в Місяця сяєва трохи!,
й відчув Еріксон - насуваласт біда,
й не гаючи часу нітрохи,
зібравши всіх воїв крилато сказав:
"Гей, браття мої дорогії!
з собою колись я усіх вас зібрав
в ці мандри тривкі й непростії.
Відкрили, панове, ми Землю нову -
ці два острови в океані,
та я вас на певную смерть позову -
лишитися тут без підстави!
Тож я пропоную колонію цю
до певного часу лишати.
Як було угідно Вальгали* Творцю,
на Батьківщину вертати!".
 ***
Як скінчилось місяця три по зимі,
зібрався народ біля брами.
Вітрила знайомі в морській далині
вертають додому морями!
Білявий хлопчина стовпа осідлав
і дивиться вдаль наче хрьорек*.
Чи довго сідлав?, але враз заволав:
"Це конунга син їде з моря!".
В роги загули,
діжі браги внесли
і риби й холодного пива,
щедрот тут посипалась злива:
"Хай Лейв нам живе,
хай незгода мине,
Хай батька цей син стане гідний!
В вітрила хай вітер дме східний!"
 ***
Під схилами гір,
в темнім гроті просторім,
де зайвим є зір
і жерці лиш живуть у которім -
дві постаті по-під кумиром:
одна - то славетного конунга син,
а друга - то батько, що з сином.
"...Скажи но будь-ласка, заради богів,
чи бачив ти кригу край моря?
Де човни розбилися твої?".
У спогади батько поринув свої:
"Я бачив не вічно замерзлі краї,
а снігу покрив тимчасовий.
Там можна збирать на вино врожаї,
край малообжитий та новий.
Тому не лишайся в суворім краю
і не поспішай ставить хату,
коли в світі місце, в якім мов в раю,
немає переліку каменю й злату,
і дичини де багато!".
 ***
І знову на хвилях гойдається снек,
у моря зсивілого царстві,
готовий ізнову почати свій лет,
крізь моря суворі митарства.
"І знову ми, браття, у Нйорда краях,
лишаймось на божую милість,
до тих берегів, що зроста в врожаях,
де звірі не знають про пильність.
Іще: чи не варто пливти нам туди,
де срібло і золото всюди?".
І знову у море,
і знов ген за обрій,
що випаде, Доле,
команді хоробрій?
А випали бурі,
а випали шторми
і днини похмурі,
і..море просторе.
Вже землю на обрії, Матінко, видно
і крига знайома під сонцем блищить,
та пам*ятаючи слово провідне,
Лейв далі на Захід спішить!
 ***
Раз Лейв Еріксон зпозаранку уставши,
побачив на обрії берег скелястий.
Дісташись до берега, ставить човни,
взялися завзяті варяги
і ставить шатри розпочали вони,
і гордо влаштовувать стяги.
Під вечір палало вже сотня кострів
і пахло, просмажившись, м*ясо,
при кожнім кострі понад десять воїв
точили, співаючи, ляси.
"І годі вже, браття, нам Долю винить,
адже ми дістались таки, аби жити,
багатства тутешні лічить
і вина місцеві пити" -
на слові цім Лейв враз похмурішим став,
насупивши брови суворо додав:
"назараз нам варту поставити слід,
вночі боронь бог від небажаних бід!"...
 ***
А ніч була тиха і темна була,
Лиш хвиля десь стиха спокійно гула.
Та звик Хльод Хоробрий:
безпеці не вір,
чужий край, недобрий,
лиш вчасно повір!
А ніч була місячна, тиха,
не відчувалося лиха...
Аж враз Хльод із місця щодуху схопивсь,
в гущавині шурхіт почувши
і дух неварязький відчувши.
Та, раптом - скінчилось,
немов й не було,
неначе наснилось -
лиш в тім*ї гуло.
...Видіння-химери
замучили гера*...
 ***
З-за  моря безмежного
сонячний  диск
скрадався на обрій поволі
від сонця залежного
променя блиск
упав попід горами долі.
Тут в таборі вікінгів розпачу стало:
щось за ніч добро все покрало!
Тут Хльода почали усі розпинать
І на чолі з Лейвом питать:
«Чом ти , Хоробрий, майно не вберіг,
Коли ти наш табір стеріг?
Чом рід сплюндрував славнозвісний ти свій?
Глянь, вигляд у тебе, неначе, не твій!».
«Божуся, мій пане,
Я ночі не спав
І варту вів ладно,
очей промивав.
Та,  раптом, я кроки непевні почув
й пташині, немов, перегуки.
Чомусь, я одразу тривогу відчув,
Почувши ці дивнії звуки…».
«А далі, що далі?» -
Тут люд не стерпів.
«у пам*ять провали.» -
Тут Хльод прохрипів –
«скажу – то були напівлюди!
Їх хутро вкриває усюди,
Ведмежії ноги,
Пташиная мова,
Оленячі роги
І спритність та вовча чудова!»…
  ***
Під небом блакитним,
Між темних лісів,
У горах самотних,
У царстві орлів
Крокують невпинно варяги,
Несучи і зброю, і стяги.
І ось їхній конунг на пагорб зійшов
І землю безкраю угледів.
Врожайних ґрунтів, власне, місяць прийшов
У землю вовків і ведмедів:
«А що, що любі браття,
Чи цяя земля
Нам стане тепера за рідну?
Тут винне заняття,
Врожайне рілля
Й човнів ремесло вірогідне.
Хай Вінландом* будуть цей край називать,
Хоч він нас зустрів негостинно.
Я прагну колонію тут заснувать,
Господарів справжніх Вінланд ще зустріне!».
 ***
…У слідуйчі дні,
Серед  дивних лісів
Натрапило військо на плем*я.
В наступні ж у тижні
Варяг покосив
Неначе косою півплем*я!
Та мужньо стояли мисливці й жінки
На захисті власних вігвамів,
Бій видався Лейвові досить тривким –
Не виправдав конунга планів.
Жерці проклинали, на чім світ стоїть,
І Лейва і військо варягів,
Бо вікінг не звик іновірця щадить,
Який не визнав його стягів.
 ***
На Вінланду березі  Лейв закладав
Багато норманських колоній.
Трудилися там індіанці в полоні,
Домівки яких зруйнував.
…Та все ж не простояли  гарди* віки,
Склонилися всі перед часом.
Дикунські бунтарства, мов ярі сніги –
Вінландські багатства тьмяніли,
На обрії ж – ледь Батьківщина жевріла…»
 ***
Скальд, пестячи струни, про Вінланд співав,
премудрії руни в слова укладав.
Та ось, в далині завмирає звук струн -
кінчається мова прадідівських рун.
Принишкла громада,
а хлопчик один -
цікава людина,-
рибальчинів син
узяв і по звичці спитав:
"Звідкіль ти все, діду, узяв?".
"Бо ж то я пам*ятав...,
бо Вінланд я поруч із Лейвом скоряв!"
   _________________
*Скальд - скандинавський оспівувач идатних історичних подій та постатей;
сага - сказання, великий віршований твір(у Скандинавії);
снек - зі сканд. - змій, -бойовий човен;
аси - загальна назва скандинавських богів;
Лейв Еріксон - історична постаь, син конунга(вождя) Еріка Рудого;
Зелена і Крижана Земля Гренландія і Ісландія;
хрьорек - зі сканд. - сокіл;
Вінланд - зі.сканд. - Земля винограду - Північна Америка;
Нйорд - скандинавський бог морів, кораблебудування та покровитель моряків;
гард - зі сканд. - укріплене поселення.