5. Василь Стус. За годом год растет твоя тюрьма

Из цикла "Костомаров в Саратове" I

За годом год растет твоя тюрьма,
За годом год уходит в землю глубже,
И жалобным стенаниям недужным,
И бедам твоим – просвету нема.

Живешь – и жди. Рождаешься – и жди.
Жди перед смертью, жди во гробе темном.
Проходят годы в кабале законной
Без капли неба, без глотка воды.

Один на берегу  своей тоски,
В тоску свою, будто улитка, вросший,
От злости непролитой занемогший,
Свою же боль боящийся постичь.

А мир потух, пожаром отпылав,
Не утоливши вековечной жажды,
Он из тебя сосал твой дух отважный
Всю жизнь и бросил, выпив и прокляв.



За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям - просвітку нема.

Живеш - і жди. Народжуйся - і жди.
Жди - перед сконом. Жди - домовині.
Не назирай - літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Ти весь - на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.