Забута казка за мотивами казок Божова

Спустилась ніченька
на села, лісодоли
і сипле зірки невеличенькі
над хати, над стодоли.
У хаті невеликій білобокій,
стоїть що на пригірку невисокім
стриба по стінах відблиски од свічки
у церкві взятій, край припічку
сиділа мати із двома синами,
аби вони скоріше засинали
одного ненька в люльці колихала,
а другому - пісні прадавнії співала.
"Скажіть, будь Ваша ласка, матінко, -
озвався старший син із затінку -
які ж то люди тих пісень складали,
що цього вечора мене так чарували?".
"Ті люди цих пісень складали, -
вона йому відповідала -
що з уст в уста передавали
примудрість древніх праотців
і злагодою рід їх жив,
адже Природі не служив -
з вогнем і каменем дружив -
Творця наслідував
і древніх культ сповідував..."
Зачала казку повідати
і геть розхотілося спати,
аби лиш слухати.
Про майстра каменю Данила,
якого Мідна Діва роздражнила
та ще й в печері заточила
щоб з камню квіточка ожила б.
Про диво-звіра, що срібним копитцем
вистукував, ой, леле, небилиці!,
аж пригорщ самоцвітів-зірочок!
(Все дивувала мати діточок)
А потім їм повідала вона,
як двом хлоп*ятам(ох і бідна їхня сторона!)
явився Полоз-Змій великий,
що хлопцям скарбу показав без ліку!
Уважно неню слухали малята,
коли ж вони зібрались засинати,
синок допитливий став мамі дорікати:
"То казку-вигадку нам щойно розказали.
У дяка в школі ми такого не вивчали."
Зітхнувши, мати сину одказала:
"Забуту казку я вам розказала,
бо їй не ймуть вже люди віри.
Ученість, а не вигад в нас кохають через міру.
Та, сину, ти собі запам*ятай:"побачить - значить вірить!"