Слова

         
   щемом відізветься місяць березень…
    (весна надій, весна печалі... 1944)

…і Сум, і Пам'ять – незгасимі…
і знов Весна виходить в поле,
і сповиває з давнім Болем
Печаль вдовину Небом синім...   
                ***
    ось вам і ,,автостоп”!

Усе життя на заздрісниках їду,
Що тягнуть ревно воза недовіри.
– Самі ж впряглися! (чесність  перевірить…)
Гукаю їм: – Весь світ на вас об’їду!

                ***
    стрільців таких побільше б проти мене

Поезія – то постріл нерву,
Стиснутий касетою нової фрази.
Лиш той, хто висловить першим,
Стає поетом відразу?
                ***

    і земля озветься маминим теплом

По золотій стерні іду босоніж, як колись               
Земля озвалася по-материнськи ніжно:
«Не  поколи, синок, не  поколи
Свої  від  юні  вистраждані  ніжки»…
                ***
    невороття…

Знайдеш  мене – й  себе  зустрінеш
На  тій, забутій  у  роках стежині,
Де  мої  сльози  виснуть  на  шипшині.
Та  зцілувати  їх – вже не  зумієш…
                ***
   якби ж то знать, де твердо буде спати!..

Так  у  серці  розжарено  ватру,
Ніби  в  ньому  ковальське  горно!
Ой би  знать, що  любов – не вино,
І до губ прикладати  не  варто!..
                ***      
    потаємне…

Лише  поезія – душа  моя
Заглянути посміє  в твої очі.
Чи  викаже вона, що я
В твоїх  зіницях  викупавсь  охоче?..