Ми тут самі: я, думка і папір.
Та нам не страшно: думати, кричати
немає сил. І що вірші за звір?
Я залишаюсь, хай ніхто вже й не просив.
Я вчусь хворіти звичкою мовчати.
Щоранку тиша телефону. Ні дзвінка.
Наївним посмішка лиш заспокоє серце.
Подайте меду, поки душить перцем.
Аж поки руки обгорілі від вінка,
я не забуду жорсткість деревенця.
Час сумувати. Як в останній раз.
Яка жахлива та прискорбна звичка!
Тут знову думка, попіл, запальничка.
Кому вино і напівтихий джаз.
Тобі ж моє життя. Тепер навічно.
Час сумувати...
© Copyright: Нвалерия, 2014
Свидетельство о публикации №114110311146
Свидетельство о публикации №114110311146
Рецензии
