Димчо Дебелянов. Мiсто спить

Димчо Дебелянов
МІСТО СПИТЬ

Переклад з болгарської Любові Цай

Місто спить... І шереху — ніде.
Я — зрадливій ночі вірний син,
микаюсь, безхатній, сам-один,
тільки дощ іде, іде, іде...

Біля чорних стін в полоні снів
чути мірних кроків відбиття,
вслід за мною, мов із забуття
йдуть жалі моїх пройдешніх днів.

Лик дитини в спогадах проте
деколи поріг мій осява,
неоцінний спомин ожива, —
тільки  скорб росте, росте, росте...

Ось вона – дитя – в очах пожар,
з усмішкою чистої роси,
у жазі до вічної краси
відвернув  я цей минущий дар.

Що минуле — давнина, ніщо,
кригою спливло в далеку даль,
чую крізь роки її печаль
і скорботний зойк: пощо, пощо?

Місто спить... І шереху — ніде.
Я — зрадливій ночі вірний син,
микаюсь, безхатній, сам-один,
тільки дощ іде, іде, іде...

***

Оригинал:

Димчо Дебелянов
СПИ ГРАДЪТ

Спи градът в безшумните тъми.
На нощта неверна верен син,
бродя аз — бездомен и самин —
а дъждът ръми, ръми, ръми...

Трепнали край черните стени,
стъпките размерено кънтят
и след мен невидими вървят
жалби за преминалите дни.

Образът на милото дете,
нявга озарило моя праг,
в спомена възкръсва — чист и драг —
и скръбта расте, расте, расте...

Тя дойде — дете — с пробуден жар,
с пламенна усмивка на уста,
но възжаждал вечна красота,
аз отвъргнах тленния й дар.

Миналото — ах, остана то
тъмен край от скърби заледен
и оттам отпраща тя към мен
своя скръбен вик:защо, защо?

Спи градът в безшумните тъми.
На нощта неверна верен син,
бродя аз — бездомен и самин,
а дъждът ръми, ръми, ръми...