Горобина

На гілках - плоди, наче бризки на тлі оксамиту.
Яскраві, як нігті мого найріднішого друга.
Ми надто дорослі, але у душі - немов діти.

З надірваних струн раптом зникла вже звична напруга.

Вона попросила: "Забудь про минулу помилку.
Бо пройде життя, поки гріх твій відпустять на небі.
До скону корити себе та хандрити узимку...
Скажи мені, друже - чи саме таке тобі треба?"

А я подивився на жовте осіннє багаття,
На колір, що мав бути ближчим до кольору крові,
Й промовчав про те, що усе моє вперте завзяття -
Не прояв нещастя, а прояв земної любові.

Що рік по завершенні вп`аде у землю, мов жито,
Що через півроку заквітне померла діброва,
І все, що колись було втрачене або прожите,
У іншому вигляді якось повернеться знову.

Що сенсу немає з собою вести різні ролі,
Тікати від себе так само безглуздо. Не варто
Собі будувати палаци зі снів та ілюзій -
Вони дуже швидко із крил виростають у грати.

Що люди - насіння, яке проростає у грунті,
Що хтось з нас - троянди, а хтось - велетенські дерева.
Усе буде так, як насправді і мало би бути -
Життя, сподіваюсь, надішле нам знак за потреби.

Про це я промовчав, а хмари тікали по небу,
Вкривали блакитну безодню, чіпали антени.
Якби ти спитала: "То що взагалі тобі треба?",
То я б відповів: "Аби ти пам'ятала про мене".