Сяйво...

Звела їх погляд ніжний ніч осяйна,
Вона, як зірка в небі недосяжна
Все подих той палкий вхопити хоче,
про нього серце їй щоночі щось шепоче...

І очі дівочі все плачуть цнотливо,
Пірнати в обіймах? Хіба це можливо?
При сяйві зустрітись під шум морських хвиль
Лиш він тільки здатен почути душі її біль...

Як поранена птаха із квіткою в дзьобі,
пролетить крізь його сон, не залишивши
             й сліда по собі...
Чи встигне пір'їнку впіймати від неї?
За руку взяти й назвати "своєю"?..

Спалах миті буває одного лиш разу,
коли прагнеш забути все і відразу.
Піщинкою вуст його стати на хвильку
й притулити до нього свою ясну голівку...

Всеосяжність думок лине струмом болючим,
Кожен крок нерішучий здається пекучим...
Неважливо, хто зараз із нас важливіший,
А важливо лиш те, хто по-справжньому
                найщасливіший...
(небо без зірок зовсім не самотнє...воно
                усамітнене наодинці з собою...)