И всё бежит тот давний мальчик...

Первая премия


Антоніна Тимченко (Україна)




* * *


Уривки слів про тіні у степу,

про сутінки, що наставати сміють,

про саламандру, наче Соломію,

гнучку. Про силу споришевих пут.

Застуджений цвіркун. Камінний сон.

Кармічний шлях. Кармінний подих тиші.

Оторопіння на землі і вище.

Швидкої смерті степове ласо.

Із пагорба вдивляється бабак

у виярок, туманом перекреслений,

і думає, чи справдиться мольба,

чи буде так, що всі колись воскреснуть.




* * *


Раз у раз перевіряє двері

(все життя), ключа залізного торкаючись.

До дитини не пускає жодних Мері

Поппінс, відсилаючи подалі.

Тато і дочка, як слон і мишка,

туляться, чекаючи неясно:

він – що страх допустить передишку,

а вона – що раптом буде казка.

І надходить спокій, щоки гладить,

як мала, проводить по щетині.

Й чоловік римує – так доладно,

як слова не йшли іще донині.

Для малої молоко, собі півкави

і говорить, приколисує гаркаво.

І нема нічого довшого й певнішого,

аніж вечір: чоловік, дочка і вірші.




***

Грізно і певно, зсунувши брови, як вождь

соціалізму, скаже товариш мудрий,

що все не так і що «все мы здесь не для того»...

Чай закипає, країно, доброе утро!

Кидаю в чашку заварку і рафінад

і наливаю окріп із якоюсь злістю –

начебто мщуся зараз, що кожен з нас

щиро хотів добра і тепер втомився.

Бо на усяке діло є свій кордон,

бо на усяке тіло – усякі сили.

Господи Боже, дай зупинитись до

того, як чорним зробиться біле.




ПІСЕНЬКА ПРО БАНАЛЬНУ РИМУ


Як завжди, ляжу о другій –

немає у мене друга,

аби почитати вірші

о цій порі опівнічній.

І правда, як нелогічно:

розбурхати чоловіка,

аби, як банальна рима,

сонно кліпав очима.

Дитина – вона мала ще,

хоча і дуже уважна,

і зовсім навіть можливо,

вона б мене зрозуміла.

Та ні, відкладаю вірші,

йду спати, вже пізно, друга.

А мо, почитає тиша,

якщо вона має друга.




***


Писати знічев’я – ниточку загублю,

писати із радості – наче бракує нерву.

А ось печаль – геть її, не люблю –

пише й живе зі мною, ніби колега.

Вправний співавтор дає і думок і слів,

димний філософ, Сартр чи Шопенгауер…

Зовсім не знаю, як білизну золить,

і козака любити, й гуляти гаєм.

Все історизми, софізми, арго, кліше,

екзистенційність, натурфілософія, ретро…

От і печаль тому,

що розум лише –

це набувне,

а життя не знаю зсередини.

Ось воно й радість – минуща, пуста, не вся,

її, недолугу, й на слова не обернеш.

Справжня радість – у мого дідуся,

коли праонукові простягає цукерку.






Вторая премия


Анастасія Перевозник (Україна)



*  *  *


...Твоє ім'я
колись впало мені у серце,
як насінина падає у теплу землю,
і виросла з нього калина,
червона калина нашої любові.
І я не схотіла чекати,
зірвала ягідку -
повну соком,
прозору на сонці, -
і скуштувала.
Гіркою здалася мені ця любов,
як осіння розлука.
І вирвала я калину зі свого серця,
до крові розтоптала червоні ягідки,
бо не варто чекати зими між нами.
То лиш птахам
калина здається солодкою
після морозів.





***

Не обіцяй загоєних прощань.
Не обіцяй блаженного покою.
Бо осінь вже торкається плеча
холодним вітром, зливою нічною.
Мигтить мені перед очима сад,
в бузковій піні марево цілунків.
Та лиш оцей шалений листопад
мені слугує ліками і трунком.
Не обіцяй нічого, не проси
і так нервово не закусуй губи.
Калейдоскоп зі слів і голосів
мене зчарує і водночас згубить...





***


Десь наше щастя - в шкаралущі днів,
поміж трамвайних ліній та базарів,
в багаття життєдайному вогні,
в далекім сяйві чарівних Стожарів.
Десь наше щастя - рештки молока
на денці кружки, зранку недопиті,
липнева прохолода нетривка,
осягнення чогось святого в світі.
Коли буденність не дає спочить,
коли гризуть неспокій і тривога,
десь наше щастя - сонце і бурштин,
а ми - пісчинки на долонях Бога.






ЛИСТ

...А як там у тебе? Чи вітер, чи дощ,
чи сонячний ранок, чи роси вечірні?
Учора приходив їжак на ночівлю,
і місяць світив на доріжку його.
Я вчуся мовчати - тут зайві слова,
бо хочеться світ увібрати на дотик,
тут медом бурштиновим повняться соти
і дух різнотрав'я, мов хвиля, сплива.
Тут вітер хвилює поля золоті,
і місяць на ріжках колише дрімоту.
Лягає широка горіхова тінь,
мов крила, розкриті уже для польоту.
В саду осипається "білий налив"
і запах пливе у повітрі серпневий.
З-під хмар обважнілих - ні клаптика неба,
і тоскно траві од незбувшихся злив...




***


А ти ідеш. Та я вже не дивлюсь,
як силует у сутінках розтане,
як губиться і тінь серед каштанів.
Так, ти пішла. А я ж тебе люблю!..

Хода легка, і сукня мерехтить,
у світлі ліхтарів, немов метелик.
Проходиш повз вітрини і готелі,
повз мене вже пройшла спочатку ти.

Так, ти пішла. Чому не хочу я
ні наздогнати, ні переконати?
Бо ти моя і до, і після втрати,
хоч все, що маю - лиш твоє ім'я.

Монету кину в сірий капелюх -
нехай скрипаль іще мені зіграє...
Вже світить жовтим місяця окраєць.
Так, ти пішла. А я тебе люблю.





***


моя любов
викидається на берег
так роблять великі кити
найчастіше їх вже не врятувати
моїй любові
тісно в моїм тілі
вона вихлюпується назовні
сльозою і словом
моя любов
виходить з піни морської
народжується на світанку
ніби венера
і помирає, коли заходить сонце
немов самотній кит
що викинувся на берег





***


І знову навколо лиш тиша і стіни.
Не спи і пригадуй події колишні,
і грузни у споминах, як в павутині,
гортай в підсвідомості місяці й тижні.

Бо тільки слова, нерухомі і темні,
до тебе приходять, єдині коханці...
Ти їх розкладаєш, ці карти даремні,
й ворожиш на їхньому вічному танці.

Забула, як боляче сни із корінням
із пам'яті, як із землі, виривати?
Це самопожертва найвищого рівня,
найкращий різновид безкровної страти.

Аж душу виймають ці звуки і барви,
ці спогади дивні, цей біль і тривога.
Та кажуть, душі у жінок не буває...
Лиш тиша і стіни. Навколо нікого.





* * *


Постмодерністи кажуть,
що світ - це текст,
що ми в ньому - літери,
що наш сенс - це зайняти правильне місце в слові.
Моє ім'я починається з А,
і це моя карма:
гостроноса,
схожа на готичну церкву буква,
що пнеться до неба,
але міцно стоїть на двох ніжках,
така ж прямолінійна,
впевнена,
самовдоволена.
Твоє ім'я починається з О,
кругленької, повної,
гармонійної.
Це літера-сансара,
літера-сонце,
літера-моє рятівне коло.
Постмодерністи навчають мене тому,
що не варто колоти голкою своєї А
ніжність твоєї О,
що наша доля - це стояти поруч,
як прадавній дифтонг.
І все, що я розумію, -
лише те, що ці Альфа та Омега
розпочинають і завершують
наш особистий світ,
де жодна теорія
не в змозі навчити нас кохати.






Третья премия


Леонид Поторак (Молдова, Чехия)



Ночь нежна


Ночь нежна. У побережья вереск.

Vita brevis. Мы, конечно, ars.

Где-то Велес двигает на нерест

Племя звезд, невидимых для нас;

Поздний катер с пристани бормочет;

В лавке крутят “Putting on the Ritz”.

Ночь ценна лишь способом воочью

Наблюдать отсутствие границ,

Из всего, что тянется и длится,

Оставляя части, а от них -

Джаз и лица, только джаз и лица,

С явным преимуществом вторых.

И тогда - из бесконечной сажи

Прочего - является тебе

Разум, порождающий пейзажи

С темным дубом, песней и т.д.

Пой мне, голос в записи нечеткой,

Радуги вращающийся срез,

Пой мне о безвременьи и чем-то

Также начинающимся с «без»,

Чтобы до утра успеть разгладить

Этот бред, полуночный угар.

Слушай: ночь нежна, как ars amandi.

И прими как данность, а не дар,

Нашу близость, давнюю, наверно,

К той, недосягаемой на вид,

Области, где чуть колеблем ветром

Парус, и мгновение стоит.




10 января 2014 года


Фонарь не горит. В темноте начинается год,

Чья краткость рассчитана верно от древних колен до

Еще не рожденных. Моргнешь - и сочельник, и вот –

Вторая календа

Уже различима на следующем рубеже,

Где брезжит какая-то чуждая сердцу свобода,

С потерей гранича, и судьбы полны миражей

Вблизи поворота.

Рождественский дизель пропах кипятком и смолой.

Рокочущим стадом от темного хлева отчалив

Вагоны выходят, январь унося за собой;

Вагоны в печали.

Печаль их, конечно, светла, как и должно в пути.

Им снится, что чуда не будет, и нечто большое

Уже, вероятно, осталось за цифрой «один»

И запахом хвои.

Тогда, словно снова над крышами всходит трубач,

Январский глашатай, и миру обещаны знаки,

Выходят из полночи ангелы мелких удач,

Стоят в полумраке.




Никому ни о чем


Видно, Земля несвободна в своих правах,

Каждую ночь повторяет одно лишь это:

Меркнет полмира. С разницей в час или в два

Спят города, страны и части света.

В чьем-нибудь полушарии спят огни.

Спят лоскуты на карте, равняясь в цвете.

Я расскажу тебе об одном из них,

Кажется, больше не о чем, кроме этих

Улиц, полей и стен, площадей и сцен.

И обо всех углах их кирпичных судеб,

Уже отпечатанных на моем лице,

Я расскажу, как о великом чуде.

Я не любил, но готов полюбить поля.

Если кому и слышать о них – не мне ведь.

Слушай о том, как прекрасна моя земля,

Ты далеко достаточно, чтобы верить.

Если подумать, в каждом из городов

Мало разнятся стены и повороты.

Я их и сам сейчас полюбить готов,

Слушай о том, как смешно быть отсюда родом.

Как на одном из скольки-нибудь этажей,

В доме, где угораздило же родиться,

В доме, который никак не достроит Джек,

Я все живу и дружу с домовой синицей.

Как ни крути, сколько ни бей волна,

Сколь ни гони нас – вместе ль, поодиночке? -

Я человек, идущий из пункта А,

И не сменить вовек мне исходной точки.

Адрес рожденья – чей-нибудь, мой ли, твой,

Той ли, того, или обоих вместе -

Это навек навязанное родство

С контуром рек и чертежом созвездий.

…Что-то в палате небесных весов и мер,

Как в королевстве Датском, не ладит с миром.

Спит моя родина с маленькой буквы «р»,

Спрятавшись от голосов и шумов эфира.

В ссоре со всеми, включая саму себя,

В мире и в море, и где-нибудь в небе тоже,

В каждом осколке бедного бытия…

Вы с ней похожи. Просто вы с ней похожи.

И прочертив углом городской уют,

Дремлет в пыли и воробьином споре

Улица, так похожая на твою.

Что не твоя – уже небольшое горе.

Спят провода, и телефонный пульс

Замер на полдороге до адресата.

Я не звоню, не думаю и не снюсь,

Я сочиняю сказку о том, что рядом,

Том, что все пристальней смотрит в мое окно,

Это мой край, отчасти – моя забота.

Впрочем, ты спишь, и становится все равно,

Что там снаружи, и есть ли еще там что-то.

Спи. Чья-то родина – только одна из тем,

Чтобы продлить беседу. Но с каждым разом

Я все прочней в ее попадаю плен.

Да будет твой сон с ней никак и ничем не связан.

Раннее лето, крадучись, на порог

Всходит и прячет мир на изгибах платья.

Эта земля не стоит твоих тревог.

Спит и она. Что же мне пожелать ей?

Можно понять, только глобус приблизь к глазам:

Это лишь часть того корабля, который

Нас потерял, да, впрочем, не выплыл сам.

Так и плывем во все стороны света и моря.

Я не один такой говорю ни с кем,

Все мы бежим с корабля и гребем без толку,

Каждый из нас привязан к своей доске,

Каждый из нас гражданин своего осколка.

Что еще ждать, если вся королевская рать

Нас не смогла собрать по частям и людям.

Так и не знаю, что же ей пожелать.

Может быть, стоит просто сказать «да будет…»?



***

Ах какие струны звучат низами

Как легко скрипач отдает поклон

Если кто когда и придет за нами

Хорошо бы он

Чтоб ни гром ни каменное пожатье

А Сен-Санс и скрипки вода вода

Громче звук да веки плотнее сжать бы

И опять туда

Где ни разделений ни расстояний

Знай дыши и слушай лети лети

Мы подобны рыбам морским мы сами

Призраки сети

А иначе дождь середина мая

Огляди свой дом опусти глаза

Ни сети ни моря я тварь земная




Дольняя лоза


Все окно да книга экран да кофе

Рейсы да билеты и взор не прячь

Протирай очки да печатай строфы

Расскажи скрипач

Что в краю иной и высокой прозы

Где с лихвой твоей и моей вины

Мы судимы рондо каприччиозо

И ничем иным

Белый свет станет белым к концу декабря

Белый свет станет белым к концу декабря.

Белый свет на твоей стороне, несмотря

На свою и твою осторожность в сближеньи.

Подпусти его ближе - на том рубеже ли,

На другом - будет счастье, и будет борьба,

Будет времени биться живая игла,

Будет спор и покой, будет мирное пламя

За широким окном у двойного стекла.

Обернешься – а мир не громада над нами,

А союзник и преданный спутник; тогда

Жизнь вздохнет, жизнь качнет провода: «вот и эта

Перестала бояться изгибов сюжета»,

И завалит замерзшей водой города.

Белый свет будет бел, будет светел рассвет

Над землей. Поглядишь – за окном первый след.

По глубоким снегам, неуклонно белея,

Прошуршит пешеход, и представится время

Наименьшей и наидлиннейшей из бед.







* * *



C.Шелковий





И всё бежит тот давний мальчик-с пальчик,
в распахнутой рубашке, восклицая:
"Зачем, зачем так лихо и поспешно
швыряет голубей своих на ветер
неугомонный летний календарь?
Откуда и куда несётся время
под белый шорох почты голубиной?
Я чую всей душой - душа бессмертна!
Зачем же... Неужели я умру?"

И вот, в одной из тех прохладных комнат,
которых нет давным-давно на свете,
он знает точно - за стеной, снаружи,
густеет перезрелый зной июля,
сползает 31-ый день, последний,
как ящер в шкуре-бронзе, под откос.
И в папоротник грузно уползает
бронированный зомби бронтозавра,
чтоб, тяжко уронив буддийский череп,
в наростах и шипах золото-ржавых,
закрыть навек молочные глаза...

Но там, в воздушных лабиринтах комнат,
в загадках и шарадах нуль-пространства,
где слышатся шаги и шелест тканей,
где светятся любовью и спасеньем
видения двух нежных великанов,
там слово есть, как яблоко: "Сынок"...
И всё-таки в зеркальной дверце шкафа,
с трудом свой ракурс-реверс узнавая,
наедине с опасным отраженьем
тот мальчик повторяет через силу,
внезапно перехваченной гортанью:
"Зачем же... Неужели мы уйдём?"

Округлое и ласковое имя -
сын солнцелюбья, сокровенный отрок!
Так странно, что тогда я был тобою.
Ты обогнал на жизнь те опасенья
и, вижу, - ты, пострел, не постарел...
Теперь уж я, - другой, малоподъёмный, -
мешая в мыслях соль и чёрный перец,
готов отчалить - не сегодня, завтра,
готов узнать ответ на тот вопрос...
А ты уже давно - полёт, движенье,
субстанция всезнающего света.
Ты - весь душа, и не устанешь жить!