Крестовый поход детей

Ты слышишь, как все проходит,
ты слышишь, как все остается,
словно все уже остановилось, пойми, твой мир и твой личный
иисус, что пережили вместе с тобой нелучшие твои времена,
сейчас и они молча уходят, ведь все существует только пока
ты это видишь, а сейчас - гляди - очередное лето,
очередная смена сезона,
припоминаешь,
кто год назад в это время был еще жив,
кто уже знал, что болен,
кто догадывался о ждущей смерти.

Неотступные призраки мертвых в пять утра на ступеньках в подъезде,
неотступные лица телевизионных ведущих во сне,
смерть, как правило, приходит именно в такое тихое утро, разнося запах
мокрых овощей и йода.

Только дети и могут ее заметить -
пустые улицы моего города,
тихие голоса оглохших от уличного движения птиц,
что умирают в одиноких городских гнездах.
Просто учишься писать,
учишься писать просто,
стараясь не позабыть ни одного из этих безумно-прекрасных
головокружительно-бездомных детей, что жили всю твою жизнь
на соседних с тобой улицах.

Слышишь, как все остается,
слышишь и не знаешь, что делать с их вещами,
с их нехитрым скарбом
со следами лака для ногтей
и сладкой уличной грязи.
Твоя память работает, пока ты сам
хочешь их помнить,ни минуты дольше,
сколько пройдешь, уходя из дома,
столько же придется пройти для возвращения.
Ни шагом больше,
но и ни шагом меньше.

Не зная страха в своих бесконечных уличных приключениях,
не боясь заступить за межу,
за которой начинается большая дьявольская пустошь,
они просто шли в этой жизни, перемещаясь
от одной ярко освещенной витрины к другой.

Теперь ты видишь, во что превратились наши барабаны и наши флаги,
как зачищены наши небеса от всех неприкаяных духов,
что напоняли их;
поистрепались походная одежда и скаутские ботинки
и у твоего мальчика вытерлась на плече кожанка -
то ли от крыльев, то ли
от ремня автомата.

Но слышишь, как они откликаются
с той стороны, между четырьмя и пятью утра,
так что их голоса можно спутать
с криками первых молочниц или
растроганных пьяных грабителей.
Тихо прикасаясь к воздуху по ту сторону смерти,
тихо-тихо, одними губами,  говоря -
сколько произнесешь слов, столько их и скажешь,
ровно столько застрянет их
у тебя в горле, мешая дышать,
и, не вынеся их терпкости, однажды ты просто
замолчишь, не в силах ничего добавить,
просто запнешься, не сказав даже до свиданья -
шепчут они и в подъездах после них
остается запах йода
то есть запах смерти

Взяв друг друга за руки,
затаив дыхание от присутствия друг друга,
во сне теряя сознание от любви и недоедания;
именно они наполняли воздух наших городов
туманом и летящими жуками

Никогда до и никогда после
никто и ни при каких обстоятельствах
не вырвется так легко из этой жизни
как вырвались они
рыбой из воды за случайной добычей

Ты слышишь? Рыба, рыба, что пахнет йодом,
что, доплыв до берега,
словно дожив до смерти, возвращается, наконец,
назад, напомнив своим запахом,
как пахнут распятия в кабинах продуктовых фур, что
везут куда-то вдоль речек куски большой
европейской пустоты,
и этот запах аптеки, которым пахнут
жабры иисуса на шоферских католических распятиях
и этот апельсиновый цвет машинного масла
на ногтях у водителей.

Когда все случилось, когда волны перебегали,
ударяя солеными хвостами по жести крыш,
над домами, построенными уже в пятидесятые, когда
океан перекатывался в юных, впервые напоенных душах;
в городах, где в парках стоят умывальники,
до краев наполненные дождевой водой и блевотиной,
на вещевых рынках, где в шапито
ходят по раскаленным углям
прирученные ангелы -
в этих городах не могло
случиться по-другому, раз уж за дело
взялись негодяи и дезертиры,
бесы и оборотни, что прятались
в наших детских шкафчиках;

они не могли поступить по-другому
и не затеять это приключение,
собрав детей под знамена
и выдав им атласы несуществующих
автомобильных
дорог.

Отзываясь на каждый рожок из оркестра покойников,
весело лязгая картонными доспехами
и пряча в карманы придорожный гравий -
черный и твердый, как хоккейные шайбы -
эти дети могли бы однажды выйти к морю
и, переплыв его, остановиться где-нибудь
в более благословенных местах,
где небо такое низкое и прозрачное,
что можно кормить с рук чаек и диких пчел,
но погляди им вслед и ты поймешь -
каждый крестовый поход детей
заканчивается тем,
что дети вырастают
и расходятся по домам -
не досчитываясь мертвых,
не обращая внимания на тех,
кому некуда возвращаться.

только патрульные вертолеты
бьют хвостами
по придорожному небу.

Поэтому ты слышишь, как прибавляется людей на
утренних улицах,
как они весело переговариваются в этом просторе
со своим личным иисусом, держа его за жабры
и укладывая в корзину мокрые овощи;

тихие-тихие голоса тех,
кто возвратился из своего крестового похода
и теперь боится рассказать хотя бы кому-нибудь
как  ужасно выглядит на самом деле время -
изнуренное сумасшедшее существо, что перебегает
тебе дорогу в прибрежных песках
и ест у тебя с руки хлеб и шоколад,
усталое-усталое существо, обреченное постоянно бежать
за цирковыми караванами,
что выезжают из города и движутся
вдоль речек
по направлению к палестине.

То, что проходит и то, что они хранят на память -
програмки футбольных матчей и порносалонов,
цирковые рекламки, на которых гимнасты похожи
на еще неканонизированных святых;

учишься просто смотреть на детей,
просто слушать новости,
просто просыпаться.

и на уличных базарах,
в продуктовых супермаркетах
покупать мокрую
холодную
капусту
в память о всех умерших.

(2003)

с украинского перевел А.Пустогаров


Хрестовий похід дітей

Ти слухаєш, як все минає,
ти слухаєш, як все лишається,
все ніби вже зупинилось, розумієш, твій світ і твій персональний
ісус, які переживали разом з тобою твої не найкращі часи,
зараз і вони мовчки виходять, оскільки все існує лише доти,
доки ти його бачиш, а тут — дивись — чергове літо,
чергова зміна сезону,
згадуєш,
хто ще рік тому в цей час був живий,
хто вже знав про свою хворобу,
хто здогадувався
про майбутню смерть.

Постійні привиди померлих о п’ятій ранку на сходах в під’їзді,
постійні обличчя телеведучих уві сні,
і смерть приходить, як правило, саме такими
тихими ранками, розносячи запах
мокрої городини і йоду.

Саме діти і можуть її побачити —
порожні-порожні вулиці мого міста,
тихі-тихі голоси оглохлих при автотрасах птахів,
що помирають в самотніх міських гніздах.

Просто вчишся писати,
вчишся писати просто,
намагаючись не забути жодного з цих божевільно-прекрасних,
запаморочливо-безпритульних дітей, що снували впродовж
усього твого життя на сусідніх
з тобою вулицях.

Слухаєш тепер, як все залишається,
слухаєш і не знаєш, що робити з їхніми речами,
з їхнім нехитрим скарбом
зі слідами лаку для нігтів
і солодкого вуличного бруду.

Твоя пам’ять існує доти, доки ти сам захочеш їх пам’ятати,
ні хвилиною довше,
скільки ти будеш іти, відходячи від дому, рівно стільки
ти змушений будеш пройти, щоби повернутись назад.
Ні кроком більше,
але і ні кроком менше.

Не знаючи страху в своїх безкінечних вуличних виправах,
не боячись переступити межу,
за якою починалась велика чортова порожнеча,
вони просто проходили цим життям, рухаючись
від однієї яскраво-освітленої вітрини до іншої.

Але зараз бачиш, на що перетворюються наші барабани і наші прапори,
як зачищено наші небеса від усіх неприкаяних духів,
котрі їх наповнювали;
зносився похідний одяг і скаутські черевики
і в твого хлопчика витерлась шкірянка на плечі —
чи то від крил, чи то
від автоматного ременя.

Але ти слухаєш, як вони озиваються
з того боку, десь між четвертою і п’ятою ранку,
так що їхній голос можна сплутати
з криками перших молочниць чи
розчулених п’яних злодіїв.

Тихо торкаючись повітря з того боку смерті,
тихо-тихо, самими лише вустами говорячи —
скільки ти вимовиш слів, скільки ти їх наговориш,
рівно стільки їх буде триматись в твоєму
горлі, заважаючи дихати,
і обтяжений їхньою терпкістю, одного разу ти просто
замовкнеш, нездатний ще щось додати,
просто заткаєшся, навіть не сказавши до побачення —
шепочуть вони і після них
в під’їздах лишається запах йоду,
себто запах смерті.

Тримаючи одне одного за руки,
тамуючи подих від присутності одне одного,
уві сні втрачаючи свідомість від любові і недоїдання,
саме вони наповнювали повітря в наших містах
туманом і летючими жуками.

Ніколи до того і ніколи після,
ніхто і ні за яких обставин
не буде так легко вириватись із цього життя,
як виривались вони,
рибами з води за випадковою
здобиччю.

Ти слухаєш? Риби, риби, які пахнуть йодом,
які, допливаючи до берега,
ніби доживаючи до смерті, вертаються, врешті,
назад, нагадують тобі своїм запахом,
як пахнуть розп’яття в кабінах продуктових фур, котрі
перевозять кудись уздовж річок шматки великої
європейської порожнечі,
і цей запах аптеки, яким пахнуть
зябра ісуса на водійських католицьких розп’яттях,
і цей помаранчевий колір мастила
на водійських нігтях.

Коли все відбувалось, коли перетікали хвилі,
б’ючи солоними хвостами по жерстяних дахах
будинків, збудованих вже в п’ятдесяті, коли
перекочувався океан в юних, вперше споєних
душах;
в містах, де в парках стоять рукомийники,
по вінця наповнені дощовою водою і блювотиною.
на речових ринках, де в шапіто
ходять по розпеченому вугіллі
приручені янголи —
в цих містах не могло
статись інакше, якщо вже за справу
брались негідники і дезертири,
біси і перевертні, що ховались в наших
дитячих щафах;

вони не могли зробити інакше
і не затіяти цієї пригоди,
збираючи дітей під хоругви
і даючи їм атласи
неіснуючих
автомобільних
доріг.

Озиваючись на кожен ріжок з оркестру покійників,
весело брязкаючи картонними обладунками
і ховаючи до кишень подорожній ґравій —
чорний і твердий, ніби
хокейні шайби —
ці діти могли би врешті вийти до моря
і перетнувши його, спинитись де-небудь
і більш благословенних місцях,
де небо таке низьке і прозоре,
що можна з рук годувати чайок і диких бджіл,
але подивись їм услід і стане зрозуміло —
кожен хрестовий похід дітей
закінчується тим,
що діти просто виростають
і розходяться по домівках —
і не дораховуючись померлих.
не зважаючи особливо на тих, кому немає
куди вертатись;

тільки гелікоптери патрульних служб
б’ють хвостами
по придорожньому небу.

Тому ти слухаєш, як прибуває людей на
ранкових вулицях,
вони весело перемовляються в цьому просторі
зі своїм персональним ісусом, тримаючи його за зябра
і складаючи до кошика мокру городину;


тихі-тихі голоси тих,
хто повернувся зі свого хрестового походу
і тепер боїться розповісти хоча б комусь
наскільки моторошно виглядає насправді час —
втомлене божевільне створіння, яке перебігає тобі
дорогу в прибережних пісках
і їсть з твоїх рук хліб і шоколад,
втомлена-втомлена істота, приречена
постійно бігти за цирковими валками,
котрі виїжджають з міста і рухаються
вздовж річок
в напрямку палестини.

Те, що минає і що зберігається ними на згадку —
програмки з футбольних матчів і порносалонів,
циркові реклами, на яких гімнасти схожі
на якихось неканонізованих святих;

вчишся просто дивитися на дітей,
просто слухати новини,
просто прокидатись,
і на вуличних базарах,
в продуктових супермаркетах
купувати мокру
холодну
капусту
в пам’ять усіх померлих.

2003